Про те, що за стінами текії панують інші закони, казали всі, хто приходив з того боку муру, а їх було не надто багато. В нас не було хану, стайні для коней, не було навіть святої могили, яка б приваблювала прочан. Текія існувала заледве кілька років, а в нашого шейха борода була навіть не посріблена. Батько його був великим цабе у фортеці й давав щедрі пожертви на текію в надії, що вона колись стане славною. Ми, п’ятеро хлопців і троє старших дервішів, наших наставників, більше бачили батька нашого шейха, аніж його самого. Шейх залежав від батька, батько від паші, паша від султана, а султан від тих, хто його підтримував. І те, що в нашій текії були інші закони, ніж у краю, врешті виявилось неправдою. Якби батько нашого шейха чи паша впали у немилість, то наш райський куточок перетворився б на пустир, вкритий покришеним камінням. Ми були там наче птахи в пташнику. Не скажу, що мені там було зле. Спершу я скучав за домом, потім перестав, захопившись танцем. Ми мріяли, що колись помандруємо в світ, як справжні дервіші, будемо служити Всевишньому і людям. Ми працювали в садку, на городі, заучували Коран і вірші великих поетів. Зікр був для нас шансом здобути похвалу. Батько шейха вельми полюбляв танці дервішів і найняв нам вчителя із самої Коньї. Може, вони давали йому змогу забути про тягар служби, може, тішили його самолюбство, не знаю. Він не був турком, народився тут, а таким важко було досягти становища при дворі паші. Тому він дуже переймався, аби вільнодумство не звило гнізда в нашій текії. Приймали сюди хлопців з бідних родин, так було певніше.
Я був сином гончара і довго вважав, що постав із глини. Танець усе змінив. Навіть те, що не вдавалось змінити вивченням Корану і молитвами. Слова стали невидимими, розчинившись у божественному світлі. Я продовжував жити у текії, яка виявилась для мене в’язницею. Танцювати перед публікою мені подобалось, бо я мав надію, що мене хтось забере звідси, бо як танцюрист я не був надто цінним. Тоді б мене не відпустили нізащо. По-справжньому я міг танцювати, славлячи Всевишнього, лише на самоті. В гурті я ледве стримував своє марнославство, що теж було гріхом, а шлях до гріха завжди коротший ніж до Всевишнього. Поговорити про це я не мав з ким, бо кожен з моїх товаришів був собі на умі. Всі ми були вирвані з родин, де вірили, що людина проходить шлях від глини до глини. Це створювало між нами певну напругу й недовіру. Шейх, син того чиновника з фортеці, створив текію за своєю подобою, і наріжним каменем її було марнославство.
У краю, де я народився, настала зима. Снігу ще не було, але віяли потужні холодні вітри. У текії настав день пам’яті великого Румі[35] й усі готувались до зікру, куди сходилось багато мешканців міста. Я і мої товариші мали увечері танцювати. Коли я ніс до нашої спальні згорток зі святковою одежею, то раптом почув плач дитини за муром. Я штовхнув товариша: «Чуєш? Дитина плаче!» Воротар саме закривав браму. Він визирнув: на вулиці було темно і завивав вітер. «Я нічого не чую, — сказав він. — Певно, якась жінка йшла з дитиною повз текію». Ми повернулись, бо гості чекали. Поки я одягався, то уявляв собі сповите немовля, яке лежить на холоді в темряві, і в мене пропав святковий настрій. Був голодний рік, у матерів пропадало молоко в грудях. Так казали мої товариші, до яких потай приходили родичі, і вони виносили їм те, що самі не доїли. Я б теж так робив, але мене ніхто не провідував. Старші дервіші казали, що слідом за голодним роком приходить моровиця. Вона сходить, як зерно, що дрімає до часу в землі.
Я думав, що зікр переб’є тривогу. Може, то справді йшла жінка з немовлям і вже вона десь у теплій хаті. Але коли ми поспішали на свято, я знову почув той плач крізь завивання вітру.
— Хутчіш! — крикнув учитель. — Час починати!
І ми побігли через двір до зали, де взимку проводили торжество.
Оповідали, що особливо побожні дервіші зникали під час танцю, перетворившись на жмут сонячного проміння. Їх шанували найбільше. Траплялось, що деякі падали мертві, наче птахи з неба — ті потрапляли відразу в рай. Я бачив, як падали танцюристи і з рота у них йшла піна, що виглядало моторошно. Хоча глядачі вважали це також проявом святості. Ми потай вправлялись у спальні, дуже тихо і повільно кружляли, змагаючись, хто довше протримається. Шейх не повинен був схвалювати дух змагання, бо смиренність і скромність в Аллаха в більшій пошані. Але наш шейх був молодий і недосвідчений: він хвалив то одного, то другого з нас, щоб ми відчували ревнощі і прагнули вдосконалити своє мистецтво. Лише згодом я зрозумів, що це мудро, адже долання спокус є частиною війни з шайтаном. Я й гадки не мав, що у шейха могли бути якісь більш приземлені мотиви ставити одних учнів над іншими. «Є танець для людей, а є танець для Всевишнього, — повторював нам учитель з Коньї. — Не треба зневажати перший, бо це зневага людей, які прийшли на зікр. Ви показуєте людям, як можна досягти просвітлення, і їх лякає, коли хтось з дервішів впаде і почне битися в корчах. Тоді вони відчувають, який сильний шайтан, і ревніше моляться. Справжній танець не супроводжується ні музикою, ні співом. Його танцюють на самоті — в пустелі чи на вершині гори, не чекаючи нагоди. Ви змінитеся, коли відчуєте, що під вами немає землі, коли зникне точка опори. Бо опора у вашій вірі, а не лівій п’яті». Яким я його пам’ятаю. Жилавим, з вогкими чорними очима; висока шапка, яку він носив, додавала йому зросту. Не пам’ятаю, щоб він колись сміявся. Але він мав у місті дружину й дітей, тож, певно, сміявся вдома. Замолоду він навчався у Коньї, де спочиває тіло великого Румі, і часто повторював його слова, які завжди були зі мною: «Ми рідко чуємо музику, що йде зсередини. Але тим не менше, ми всі під неї танцюємо». Вчитель часто хворів, мав дихавицю, але світло Мевляни пробивалося крізь його сірувату нездорову шкіру. Коли він закінчував урок і йшов додому, то світло гасло, і вся його постать наче промовляла: життя засмоктує нас, як пісок воду. Бо він дуже боявся втратити це місце.