Спершись на подушки, розкидані по мармуровій лаві в затінку колонади, прокуратор Юдеї Понтій Пилат, посміхаючись, плескав у долоні до такту мелодії.
Глухі удари тамбурина, що ним ніби знічев’я гралася дівчинка-єгиптянка, обкреслювали звуковим пунктиром низку мінливих поз, живий фриз, творений малими танцюристами: хлопчиком-семилітком та чорно-гнідим цапком. І дитина, і звірятко мали однаковий теплий і грайливий погляд золотистих зіниць. Їхні блискучі очі та пружні м’язи пустували безтурботністю молоденьких істот, щасливих уже з того, що вони живуть. Обоє ще мало зазнали прикростей життя. Були втіленою дитячістю. І це ріднило їх, робило цілком взаємно подібними.
В обох були подібні і звинність рухів, і міцні та гнучкі, мов з оксидованої криці куті, ніжки. Навіть хлопчикові кучерики та хвиляста вовничка козлика звивались однаковими туго скрученими перстенцями та виблискували на зламах червоним золотом!
Півголосно, трохи шорстким, але ще металевим баритоном підспівував Пилат.
З теплою згадкою про юнацькі роки підхоплював легеньку мелодію вакхічного танку, вигравану невільницями, і переводив задоволений погляд з малого танцюриста на звірятко.
Ясний настрій спокою і вдоволення наповнював перистиль. Навіть обличчя чорного раба, що обвівав прокуратора пінистим віялом із струсевих пер, на мить розгладилось і освітилося відблиском усміху…
Понтій Пилат відпочивав.
Не думав про раз у раз готову вибухнути розрухами або й повстанням бурхливу Юдею. Забув про розпалену ненависть проконсула Вітелія[34], який ніколи не пропускав нагоди вчинити Пилатові якнайбільшу прикрість. Не згадував про завзяту й постійну злість тетрарха Ірода Антипи[35]…
Усі вони, саме останніми часами, немов у спільній змові, виразно вишкірювали проти нього свої зуби і знову показували, вже не раз обтяті Пилатом, кігті. Та в золотім спокою цього погасаючого дня про всіх цих юдейських гадюк хотілося цілком забути.
Слух, і зір, і ціла втомлена щоденною крутаниною душа вимагали дозвілля й відпочинку від лукавих облич, улесливих, зрадливих слів, підлих, колючих поглядів та облесної пошани, що була плащиком для палкої невгасимої ненависті. Це ж бо та природна атмосфера Юдеї, в якій так швидко посивіли Пилатова голова й душа.
Раптом танок перейшов у несподівану інтермедію: цапок легким скоком майнув у повітря і вже скубав квіти біля фонтану. Але прудкий, як малий фавн, хлопчик-танцюрист також одним скоком опинився біля свого партнера і з іскрами сміху в голосі й очах тяг козенятко за м’які вушка далі від квіток.
Відкинувшись на подушки, Пилат сміявся, аж трусив м’ясистими щоками, виголеними до лискучості єдвабної тканини. Потім зробив легкий рух у сторону невільника-підлітка, що прикуцнув біля низенької лавочки-підніжка.
Раб перебіг мозаїкою долівки до фонтану й витяг з басейну охолоджену водою запечатану воском глиняну амфору[36] з вином.
Другий раб уже стояв на досяг прокураторової руки з тацею солодкого печива та овочів.
Пилат кинув танцюристові пригорщу солодощів та гроно винограду і простяг руку по келех із вином. Не вчув легких кроків Клавдії Прокули. Обернувсь аж тоді, як випещена і прикрашена дорогими оздобами рука дружини лягла йому на рамено.
— Дивись! Чудово! — вказав Пилат очима на танцюриста з цапком.
І посунувся на лаві, роблячи Прокулі місце біля себе.
Струни зазвучали знову, і перистиль немов наповнився співом опоєних сонцем голосистих цикад.
Прокула відіслала віялоносця й сіла побіч Пилата.
— Коли щось дійсно повелось ідумейцеві, — задоволено продовжував прокуратор, — то хіба цей винахід! За цей дарунок, — вказав на хлопчика та козлика, — варто йому щось і вибачити!
Клавдія посміхнулася:
— Не май сумніву: очевидно, що вибачати доведеться. І не одно^щось. Це ж звичайний наслідок Іродових дарів!
— Не боюся данайців[37]!
— А я трохи стурбована… хоч і не данайцями…
Пилат обернувся до дружини. Обняв ласкавим поглядом гладенько зачесану голову, прикрашену лише білою стьожкою патриціанок[38]… І безжурний вираз утік із його обличчя.
Очі дивилися сторожко, із запитом, а від того риси враз витяглись і постаріли.
36
Вино зберігали в невеликих глиняних амфорах не з пористої глини, з якої робили посуд для тимчасового охолоджування води.
37
«Не боюся данайців»! — натяк на тих, що дають небезпечні дари, як данайці, що «дарували» Трої того дерев’яного коня. У ньому були сховані данайські вояки, що улегшили падіння Трої.
38
Цієї стьожки непатриціанки не мали права носити. Пізніше, за цісарів, коли в Римі панували багатство, достатки, розкіш і розпуста, навіть патриціанки цієї ознаки своєї «гідності матрон» не носили. Зачіски носили химерні, й, навіть, скульптори, виконуючи їх бюсти-портрети, влаштовували все так, щоб «зачіску» можна було зняти, як перуку, й замінити новою, «модною». Подібні бюсти знайдено в Помпеях, Римі і в Олександрії.