Пилат знову притакнув головою:
— І на цьому слід заграти: пустити через зорезнавців чутку, що помилка віщує незвичайну біду в цім місяці… Скажім точніше: на саму Пасху. І саме в Єрусалимі. Запевняю: ідумей не зважиться на щось важливіше…
— Знаєш його! — посміхнувся сотник.
— Тут і самаряни можуть прислужитись. Коли ж буде переляк, то багато прочан не вирушать на прощу… Бачиш, ця «коронація» Раббі Галилейського на «Ютаг-Малек[64] — царя юдейського» — чи не зайва олива до цього палаючого багаття? — міркував уголос прокуратор.
Корнелій знову споважнів і мовчки чекав наказу. Хвилину тривала тиша.
Пилат важко встав, як устає старша людина, що довго засиділася без руху, зробив кілька кроків у притемненій кімнаті й передав сотникові папірусовий сувій.
— Прочитай! Це справа Варрави. Тепер цілком уже ясна. Як піймають розбишаку, то можна того ж дня на хрест. Маєш ще щось?
— Дрібниця! Хочемо відновити призабуті військові звичаї: таборові ігри.
Подав новий малий сувійчик, затягнений цяцькованим ремінчиком на вирізуваній паличці.
На обличчі Пилата розгостилося задоволення, коли читав уголос:
— Марціан Веріссімус — архимім[65]. Терціус Валузій — pecuniosus[66]. Цетоній Квінт — дівчина…
Перервав із усміхом:
— Твоя ідея і твої клопоти?
Сотник покрутив головою:
— Не мої, кляріссіме!.. Лонгінові. Про все подбав він.
— Добре! На закінчення свята, як уже всю програму вичерпаєте, звелиш черпати вино й золото з моїх особистих запасів.
Прокуратор злегка нахилив голову: відпускав центуріона.
Але, як тільки поклав руки на поручні крісла, щоб сісти за стіл, з вулиці залунали звуки букцин та сурем і приглушений хор чоловічих голосів. Урочистості перенесення знамен, що мали завтра розгорнутися барвистим килимом, уже починалися.
Пилат вийшов на балкон єрусалимської Преторії[67]. Глянув у напрямі замку Антонія, вже приготованого до прийняття тетрарха Ірода. Махнув рукою.
— Шкода, що його тут нема! Правовірний мав би радість: повідгризав би собі лікті!
Але «правовірний ідумей» хитро вичікував, щоб «поганські» знамена вийшли з Єрусалима раніш, ніж увійде туди він, «не опоганившись»…
Пилатова огрядна постать ураз притягла на себе очі цілої процесії:
— Хай живе світлий прокуратор!
— Батько вояків!
— Що не вважає провінції за власний хутір!
— Що не затримує платні бійцям!
— Дотримує законів!
— Пон-тій Пи-лат Спра-вед-ли-вий! — покрив усі вигуки дужий бас.
— Vale![68] — немов одними грудьми зітхнула юрба.
Вояки помічних когорт, що завтра мали виконувати службу порядку, дефілювали перед Пилатом, прямуючи до своїх вояцьких храмів і богів, із статуями, з якими не розставалися навіть у походах.
За старшинами виступали прапороносці-вексилярії з орлами — знаменами цісарського Риму, тими поганськими ідолами, що їх по довгих дебатах Пилат згодився перенести з Єрусалима до своєї резиденції в Цезареї.
Прокуратор іронічно посміхнувся. Ось вони, ненависні юдеям зображення: вовчиці — знак родовитих квіритів, синів Риму, ось образ дика — символ сабінців, а оце коні — ознака земляків із Альбі… Ще далі мінотавр, прапор Кампанії… Статуетки крилатих «Вікторій» — «Перемог»… Молитовно простягнені бронзові руки на високих держаках… Медальйони із своєрідним профілем цезаря Тиберія… Розгорнені прапори з пурпурової тканини, «дракони»[69] — знамена кінноти…
Все це вироїлося, немов об’явилось із казки, яка виходила з монументальної брами і вливалася в пурпур погасаючого дня, стоплюючись у безсмертній славі непереможного вічного Риму…
Пилат дивився на прапори, що радісно танцювали в повітрі, та думав:
— Невже це те вигнання прапорів із Єрусалима, що мало б стати приниженням Риму?..
А в серці підіймалося п’янливе й радісне передчуття перемоги… Перемоги не Пилатової особи над Іродом, але перемоги Риму… Спокійна й певна тріумфувала велич Риму над плазунською ненавистю хитросплетених інтриг.
Раптом відчув чуйністю старого вояка, що хтось стоїть у нього за плечима.
Ще раз рухом піднятої правиці відповів юрбі на невгавні привітання, а тоді вже обернувся.
На порозі знов стояв Корнелій. Видко було з обличчя, що приносить незвичайні, але не сумні новини.
— Ще якась нова точка програми? — жартівливо сказав задоволений видовиськом походу прокуратор.
64
Ютаг-Малек — цар юдейський, арамейське слово. Арамейською мовою говорила вся Палестина, бо жидівських діалектів було багато. Крім них, ще існувала стара гебрайська мова, що була мовою богослужінь, святих книг та вчених, але її нарід не знав. Тож для зручності вживали мови арамейської, яка була поширена скрізь у Палестині, та й знали її інші народи, як сирійці тощо. До першої світової війни так було з мовою азербайджанською на Кавказі (де безліч не тільки діалектів, але й мов), у Персії та, частині Туреччини, що прилягала до Кавказу. Називали там цю мову тоді не «азербайджанською» (або «адербайджанською», бо звуки «д» і «з» у цій мові зливаються у свистячий звук, подібний до англійського «th»), але «мусульманською».
67
Єрусалимська Преторія мала дійсно балкон, з якого прокуратор міг говорити, вітати або приймати привітання війська й народу.
69
Драконами звались ці прапори тому, що їхні краї були хвилясті, зиґзаґуваті і зшиті подвійно, як мішки, з отвором із одної сторони. При їзді до отвору вривалося повітря, яке свистіло, як роздратований гад. У пізніших століттях слово «дракони» означало не тільки прапори, але й саму кінноту, напр., французькі «драґонс», російські «драґуни», італійські та еспанські «драґоні».