— Несподівана! І дуже нова, кляріссіме! Із Самарії приведено… Еліага! Пам’ятаєш? — замовк на хвилину, смакуючи ефект свого повідомлення.
— А! Того щасливця, що знайшов «золотий скарб» Мойсея чи Мезу[70], їхнього головного пророка чи півбога… І десь на горі…
— На горі Ґаризим. Його, кляріссіме! Але не самого, а вкупі із славнозвісним «вождем», «повстанцем» чи харцизом, залежно від обставин, ну, й платні!
— Варравою? — ступив крок уперед Понтій.
— Ти сказав, кляріссіме! Так, Варравою!
— Маємо сьогодні щасливий день[71]. Тепер я готов повірити, що дійсно на тім Ґаризимі було закопане таємниче начиння!
— Та ще, може, й тим самим Варравою, що, звісно, «його не вкрав, лише взяв, коли ніхто того не бачив», як сказав поет, — додав сотник у тон прокураторові.
Пилат притакнув і погладив рукою свій м’ясистий карк:
— Дуже добре! Зараз по святах займемось докладно цією справою.
— І на Цербера[72]! — хто знає, що ще вимотається з цього самарянського повстання!
— Знати тяжко, але припускати можна вже й тепер, що головний герой надто ховається в тінь…
— Тож у затінку кожен виглядає кращим!.. Але вже час витягти його на денне світло!
— І показати в усій його красі! — всміхнувся Корнелій.
Мовчки подивились один на одного. Докладніше говорити не було потреби. Обидва вже мали докази, що цієї справи без сумніву дотикалася рука Ірода Антипи.
Того вечора дуже довго, аж до пізньої ночі, Пилат проходжувався сам-один по палацових садах. Прокула почувала себе недобре.
— Старіюся, Пилате… — говорила лагідно. — Старіюся! І сплачую рахунки за пережите. Наприкінці четвертого десятка є що згадати! І серце, як ветеран, що постарівся в безнастанних боях.
— … З яких, однак, завжди виходив і знову вийде переможцем! — погладив Понтій тонкі Прокулині пальці.
— Тим більше потребує воно відпочинку й заслужило на нього, — лагідно всміхнулася Прокула. — Спробую заснути…
Але сон цурався Пилата. Дарма, що тепла ніч була темна й сонна.
На копцях і гірських вершках давно вже поснули фальшиві вістуни передчасного народження пасхального місяця, що таки не об’явився на небі цієї ночі…
А Пилат все ще ходив і думав. Думав уже не лише про своїх ворогів, про свої повинності та обов’язки римлянина, громадянина і прокуратора.
Тиша теплої ночі м’яко усувала ті офіціальні клопоти, що заповнювали прокураторові дні. Власні, інтимні, родинні справи виступали тепер яскравіше з лагідної тіні ночі.
Ніби зверху все було добре. Однак у глибині душі зароджувалася тривога. Розросталася, міняючи невловні контури й форми, як хмари, що віщують громовицю. Багато, справді, занадто багато часу втрачено в цій Юдеї!
І, мабуть, уже пора лаштуватися до спокою «вечора життя»… Передусім, треба буде вибрати улюблену Прокулою «Мізенську самоту» біля Неаполя. А Кай нехай осяде у прапрадідівській Таррагоні й там на собі випробує глибокі слова Горація: «Щасливий, хто батьківськими волами оре власну ниву»…
Народився Кай на землі Іберійській, там нехай і почне своє самостійне життя!
І нехай не відпочинок старим батькам приготовляє син, але той безсмертний відпочинок їхнім просвітленим манам[73], коли вони вийдуть із світу живих, щоб із батьків стати предками[74]…
І далі, все далі міряв Пилат тихими кроками алеї сонного, нерухомого у дрімоті саду… Замислився… І пустив пустопаш свою думку, як вірного коня, не притягаючи поводів.
— Кай!..
В уяві Понтія встала синова постать, постать квітучого молодого силача, міцного й гарнішого, ніж був замолоду в його літах сам Пилат.
Коли вирушали з Цезарії до Єрусалима, Кая не було з Пилатом і Прокулою.
— І нехай! Хай відгуляє свій вільний час, уже короткий!.. Свій час безділля… — говорив дружині Пилат.
Вирішив-бо: вже незабаром візьметься Кай за службу для Риму, як це належить кожному дорослому громадянинові. Прокула цілком погоджувалася, бо була спокійна й певна: Кай Понтій, як і Понтій Пилат, не може переступити законів шляхетності й справедливості.
Думка, що син має ось-ось вступили в життя як громадянин, раптом торкнула Пилата, немов невблаганна рука, що трусить за плече й будить із сну. Та ж це вже підхід до кінця! Як же швидко пролетіло його власне, Пилатове життя!.. За працею, клопотами, боротьбою зовсім і не стямився… А ось уже опинився на порозі життєвого вечора…
І смерть тілесна, що її людство лякається, не знаючи, чим вона, власне, є, уявлялася Пилатові тільки заслуженим відпочинком. Вона, як здоровий, спокійний сон після повної метушні та прикростей дня.
72
Цербер — триголовий пес, що стереже браму старогрецького й староримського пекла, щоб із нього не могли втекти душі засуджених.
73
Мани — душі померлих. Якщо були вони за життя добрими, справедливими, то по смерті ставали «просвітленими духами», «манами» й опікунами-сторожами своєї родини.