— Дозволь же мені, хробакові земному, нагадати тобі про повір’я, відоме кожному юдеєві. Незалежно, як сова поділить шляхи людські, на всіх шляхах людину спіткає Ангел Смерті й з келеха, що його має в руках, дасть йому випити смерть…[107]
— То й що ж, добрий ізраїльтянине? — здивовано запитав Йосиф. — Я ж ніколи не припускав думки, що я безсмертний!
Але захоплений своєю думкою Єгонатан немов не чув.
— Я знаю!.. — а Єгонатан ніколи не сказав «я знаю», коли не мав доказів!
— Твоя достойність переховує в себе той таємний келех, що його приніс до нашої землі маг-зорезнавець халдейський на нашу загубу[108]… Знаю, що в цім келеху заворожена сила таємна, призначена на знищення народу ізраїльського[109]… Знаю я й те, що на зібраннях і вечерях учнів того, що прийшов з Назарета й підбурює нарід проти старосвітських законів Божих, він і учні його п’ють з того чародійного посуду… замість пити з посуду священного й чистого[110]…
— А якби це було й так, то чого ж тобі, побожний і добрий ізраїльтянине, турбуватись і втрачати спокій?
Дійсно-бо, скриб утратив спокій і майже не володів собою.
Неприхована іронія радника, якого не зачіпали жодні Єгонатанові стріли, виводила скриба з рівноваги. Бо бачив свою поразку і безсилість. Цілком утративши панування над собою, він високо підняв руку рухом, яким прикликають прокляття:
— Келихом Смерті для всього народу ізраїльського буде той келех, налитий поганськими чарами… Попереджаю тебе, що я знаю…
Радник підвівся:
— Досить! Лиши свої знання для тих, хто цікавиться ними й, може, за них тобі заплатить. Ти давно виконав дане тобі твоїм паном доручення, про що й повідом його. Іди з миром до свого житла й не турбуйся справами, тобі не повіреними… Коли ж ти надаєш віри повір’ям, то попильнуй, щоб не стати тобі тим Ангелом Смерті, що має в руках келех, повний ненависті й бажання помсти. Іди!
IV. СЕСТРИ
… Двадцять!.. Тридцять!.. Тридцять одна!..
Немов роблячи вправи на стадіоні, струнка Мартина постать схилялася в ритмічних рухах, у затінку крислатого ріжкового дерева[111]. Випростувалась і знову поринала чорноволосою головою в менший кіш: укладала яйця.
Брала по два обома руками й швидко перекладала з великого коша до меншого, чітко виголошуючи рахунок:
— Сьома копа!
Не погорджувала жодною працею. І завжди мала її повні руки.
На хвилину зупинилася, вперлася рукою в бік, другою ж відкинула з чола пасмо блискучого волосся.
Була гарна й повна здоров’я.
— Дрібні — до хижки! Нам на вжиток, Маркело[112]! А ці, — вказала на відібрані власноручно, — завтра підуть до міста, на торговицю. А що там мука, Максиміне[113]?
Давно вже відпущений на волю домоправець і управитель значного маєтку в Витанії, — близькому селі коло Єрусалима, Максимін пошкрябався за вухом.
Це Мартин батько, старший пан, арматор Теофіл, купив його разом із Маркелою від фамілії прокуратора Валерія Ґрата, Пилатового попередника.
Єдиний із челяді витанійського хутора Максимін міг твердо сперечатися з Мартою, яку любив як рідну, бо ще дитиною носив її на руках.
— Звісно, доміна[114] сама знає, що веліти… Але з твого дозволу спитаю: як же це будемо продавати? Поміркуй-но сама: учням нашого Раббі дати треба, вдовиці Ріспі ти ж сама наказала не відмовляти в їжі аж до нового… Тепер цілісіньких тридцять гомерів[115]…
Чистий сміх, такий мелодійний, як справжні кришталеві дзвіночки, залив прудкими струмочками слова домоправителя.
Загорнена дорогим танаґрійським[116] плащем, у гостроверхому крислатому солом’яному брилі поверх кінця тканини, накинутої на голову[117], сміялася Маріам, Мартина сестра! Відтулила прекрасне обличчя, затінене дотепер віялом-листком, і співучим голосом промовила:
— Безпомилкова річ! Де мова про гомери, там знайдеш відразу мою любу господарну сестру! Хайре[118], Марто! — привіталася грецьким звичаєм.
Смаглява Марта спалахнула радісним рум’янцем і кинулася назустріч гості:
— Як же давно ми не бачилися!.. Яка я рада!
Щоразу, однак, коли вітала сестру-«чужинку», в дусі сподівалася: може, вже тепер Магдалина покине і свою Магдалу й Тиверіаду та остаточно лишиться у своєму новому маєточку, що його недавно купила поблизу в Кедронській долині?..
Однак уважала за незручне ставити сестрі це запитання.
107
Гебрайська леґенда про «св. Грааля — земний келех». До неї нав’язує свою книгу під заголовком: «Montsalvat» французький письменник і член Академії П’єр Бенуа (Pierre Benoit), друковану 1957 р. У цій книзі «келех св. Грааля» приносить смерть усім, що його шукають. У мусульман Ангел Смерті Азраель приносить людям смерть не напуванням їх з келеха смерті, але цілуючи їх в уста.
110
Можливо, що це були причини, чому келех св. Грааля був у стародавніх юдейських легендах келехом нещастя і прокляття.
111
Ріжкове дерево, або «каруба», дає великі, чорні, тверді й солодкаві струки. У країнах середньоєвропейських, як Чехія, Австрія, Німеччина, ці струки купують і гризуть їх діти. У Чехії називають ці струки «Святоянський хліб». У південних країнах (Іспанія, Італія, а також на Сході) ріжками годують кіз, кроликів. «Карубу» вживають на різні інкрустації деревом по дереву, бо воно дуже гарне.
112
Особи історичні, потім канонізовані римо-католицькою церквою. Максимін був потім першим християнським єпископом у місті Екс (Аіх) у Провансі, в дельті Рони. Там поховано його тіло. Місто Екс у римлян звалося Aquae Sextiae, воно було засноване римлянами року 123 перед Різдвом Христовим.
113
Особи історичні, потім канонізовані римо-католицькою церквою. Максимін був потім першим християнським єпископом у місті Екс (Аіх) у Провансі, в дельті Рони. Там поховано його тіло. Місто Екс у римлян звалося Aquae Sextiae, воно було засноване римлянами року 123 перед Різдвом Христовим.
116
Танаґра — країна у Греції (Аттика й частинно Беотія), прославлена особливо гарними і Граціозними невеличкими статуетками з випаленої глини.
117
Танаґрійські статуетки переважно загорнені у рясні плащі. Деякі мають ще поверх накинутого на голову плаща гостроверхі солом’яні крислаті брилі, щоб захистити обличчя від сонця.