І. РУХИ СТИХІЇ
— Встань же, Господи! Кинь їх на землю! І спаси душу мою від нечестивого мечем Твоїм! — захоплений екстатичним поривом молитви, Єгонатан, скриб єрусалимського первосвященика Каяфи, на мить ніби здерев’янів.
Його повіки, прозорі і бліді, як у хижого птаха, впали й згасили палаючі вогнем чорні очі.
Сухе, темне, аскетичне обличчя молодого писаря на хвилину стало маскою мумії, що, нарешті, знайшла відпочинок у мовчанці гробниці. І неначе дійсно мертва тиша охопила Єгонатана: зовсім не чув галасу буйного життя, що аж пінилося. Не бачив, як усіма барвами й безліччю відтінків блищить, виграває, сміється під золотим дощем сонячних променів найгарніше палестинське місто Тиверіада, східна перла в короні римського цезаря.
Ще-бо зранку запив усі головні вулиці незліченний натовп своїх і чужих, місцевих і здалеку прибулих людей, завжди ласих на видовиська.
Сьогоднішні ж урочистості в Тиверіаді мають відсунути в чорну тінь усі забави та гри, що від часів римського панування і в Палестині стали звичайним явищем.
Причина ж до святкування — аби лише бажання! — знайдеться завжди.
От і нині: драма що починається тільки шістнадцятий рік панування Тиберія, а подібні святкування відбуваються в десятиліття — decennia.
Можна і слід, не чекаючи зайво аж чотири роки, вже й сьогодні славити цезаря, коли в день його вступу на трон вірний цезарів слуга Ірод Антипа, тетрарх галилейський, подарував «своїй» Тиверіаді новий амфітеатр[1].
Подарунок, дійсно, вартий імені великого цезаря.
Тож і врочистості мусять бути варті Іродового подарунка…
Вже давно по всій Палестині й далеко-широко довкола всі говорили про красу, неймовірні розміри[2] та небувалі вигоди нового амфітеатру[3]. Без сумніву, затьмить він славу всіх театрів і амфітеатрів римських провінцій, не виключаючи й славнозвісного Помпейського! Без сумніву, ще вище підійме в Римській імперії значення збудованої Антипою Тиверіади!
Як же не святкувати відкриття цього цирку?
Рух і галас, поголоски й чутки про цілком нові розваги та щедрі подарунки кожному присутньому п’янять на борг святкову юрбу.
Забулося, за чий рахунок дарує тетрарх і цей амфітеатр, і м’ясо, і вина, і солодощі…
Не в голові юрбі, що своїм захопленням допомагає мудрому ідумейцеві Іродові здобувати нові симпатії в Римі та поновлювати прихильність неізраїльського населення Галилеї.
Симпатіями ж гебрайськими, принаймні від народних «верхів», тетрарх журитися не потребує.
Хоча походженням ідумеєць і, навіть, син самарянки[4], доньки упослідженого народу, Антипа так гордливо визнає закон Мойсеїв і виявляє таку прихильність до Єрусалимського храму, що й головний жидівський первосвященик, обережний і твердий Каяфа, прилюдно називає Ірода Антипу певним стовпом правої віри.
Ці ж слова криють перед очима вірників густою заслоною різні помилки… І проти народу… І проти віри, чого не похвалює навіть панівний Рим[5]. Але Рим далеко!
А тут… тут сьогодні день ігор з наказу Ірода!., і ось-ось почнеться небувалим ще в Тиверіаді показом — процесією Гекатомби[6] на честь Тиберія. Та не на те прийшов сюди Єгонатан, щоб прислухатись до бурхливих святкових проявів життя в Тиверіаді… цій новітній Содомі й Гоморі!..
Не на те, як меч у піхву свою, вклинився худий та кощавий Каяфів скриб у затінену нішу між колонами в сусідньому з цирком домі.
Як донька Євтаєва, вирішив Єгонатан принести себе в офіру для щастя свого народу.
І на цю Сенахерибову гидь, як у дусі називав поганське свято, прибув він не як грішник, що дивиться й зору очей своїх наповнити не може, але як меч живий, що його затис у правиці своїй Господь Саваоф, володар боїв і смерті…
— Коли б уже швидше!..
Вдихнув повітря в легені, але уста й горлянка пересохли, як криниця, що в ній джерело водне спинило біг свій.
Набрав повітря й затримав дихання.
— Не дихав би цим повітрям поганським! Радше вмер би удушений, але чистий від поганських огид!
Адже обов’язок святий і служба Богові Живому привели його сюди й велять чекати, поки надійде хвилина, коли він зможе виконати святий чин помсти. І знову згасив Єгонатан у своїй душі нестерпне світло радісного дня заслоною прозорих повік своїх. І беззвучно шепотів молитви-псальми вузькими, щільно стисненими устами:
— Встань, Господи! Спаси мене, мій Боже! Боти розбивав щелепи ворогам моїм! Ти трощив зуби беззаконним!..
З погордою відвернувся від урочистостей і замкнувся, немов у прохолодній келії, у глибокому своєму мовчанні, що приніс його сюди з Єрусалима.