«Буть коханою, самій не кохати — Цієї долі бажаю тобі…» — згадала епітафію-побажання прохожому, висічену на могильному камені поетки Білітіс[133] — тієї, що знала велику Сафо й мало чим їй не дорівнялась… Але: «Мати всього створеного, Доля, веде нас», — доповнила Магдалина свою думку словами тієї ж Білітіс…
Долі ж не уникнеш, не розійдешся з нею й не обминеш її!
Лектика стояла вже нерухомо. Марія розплющила очі: була перед порталом своєї предіоли.
Глибоко зітхнула, прокидаючись від думок, як від сну. Однак ці думки заспокоїли її, підбадьорили, як і завжди під вечір.
На сходах ще затрималася на мить, щоб поставити крапку на передуманому в лектиці.
— Кохання? Ні!.. Це надто малосилий смолоскип, що спалахне й вигорить, примеркне й… зачадить!.. Мусить бути інше невгасиме світло! Світло, що бере силу з себе, і що далі, то розгоряється дужче, не меркне й не чадить… Але де воно? В чім?.. І як шукати його?
— Що тобі, Capo? — немов прокинулась удруге Магдалина. — Де ти була? Я не дочекалася тебе в Марти, у Витанії!
— Майже все, що ти накупила, доміно, — подарунки… Тож, що призначено для витанійських, відвеземо туди позавтра. А нині, пробач мені мою сваволю, доміно! Я мусила затриматися, щоб купити той нард, якого ти так хотіла.
— І купила? Таж нам не стало грошей…
— Саме тому й затрималась! Он він, той нард! У дорогоцінному лекіфі[134]! Я поставила його в лараріум[135] — до богів! Це єдине слушне для нього місце! Гроші ж я позичила…
Марія підійшла до свого чудового вирізьбленого лараріуму:
— Ти мудра, Capo! Але ж у кого ти позичила гроші?
— Зустріла домоправителя пані Мірініон. Із собою він потрібної кількості не мав.
Сара засміялася, блиснула зубами на своєму смуглявому гарному обличчі:
— Був здивований: «Чи ж ти купуєш для своєї пані волів?» — спитав. Бо ж за ціну цього дивовижного нарду можна купити пару найліпших дорослих волів для господарства! Тож я мусила йти аж до їхньої інсули — близький світ! — аж на Офлі[136]. А звідти знов до торговельних наметів, аж коло самого храму[137]! Аж сама дивуюся, що я вже дома!
— Дуже добре! — ще раз похвалила Магдалина. — Тож показуй вже наші закупки: я їх майже й не розглядала! А це що?
Оздоблений червоними трояндами і замкнений золотою пряжкою диптихон чекав на Маріам ще зранку. Не розгортаючи, впізнала від кого:
— Але ж, di boni[138]! — до якої міри може бути настирливою впертість цього твору!
— Диптихон був уже тут, коли я, після тебе, виїздила до Єрусалима, тільки ж я не хотіла тобі згадувати, доміно! — сказала Сара, знов блиснувши зубами.
— А тепер, казав управитель сусідів, радник Абрамелех дуже нетерпеливиться: посилав по відповідь сьогодні вже шість разів!
Маріам усміхнулася й собі й перебігла поглядом диптихон:
«Багатий добрами й золотом Абрамелех прекрасній Маріам, красою ще багатшій — хайре!»
Магдалина знизала плечима:
— Цей — ніколи ні про що інше, тільки про золото та про багатство! Чи ж не виразно було йому сказано, що приязнь Магдалини не продається?
«Року минулого, — читала далі, — вродили ниви мої понад сподівання. Аж не вмістили стодоли мої врожаю мого. І розібрав я стодоли свої, а натомість збудував собі ще більші.
Та й року цього переповнені величезні нові стодоли мої. Тож, зібравши плоди нив моїх, сказав я, багатир Абрамелех:
— Душе моя, маєш добра багато, на многі літа. Спочивай же: їж, пий і веселися!
Нині ж це збільшилося майно моє вовною незліченних овець моїх та ягнятами отар моїх.
То, може, хоч тепер, о Трояндо Саронська, вислухаєш ти мене й визнаєш гідним перебувати в присутності твоїй?»
— Чисто умову про винайм винниць підписує зі мною! — із зневагою кинула таблички Магдалина. — Як пришле ще раз, скажіть: не мала часу! Прочитаю завтра!
— Та й то аж увечері! — додала Сара.
Підняла з підлоги диптихон і поклала його на балюстраді веранди.
— А тут — ще одно писаннячко!
Сара схилилася до своєї пані й добула з кишені капсули[139] в короткім рукаві своєї туніки маленький пергамен, запечатаний восковою печаткою.
Промовила тихо:
— Той же Абрамелехів посланець хотів це дати в твої власні руки, доміно. Це таємний лист Хеттури, вихованки первосвященика Каяфи й разом — небіжки радника Абрамелеха. Вона прибула вчора до нашого сусіди з Єрусалима.
— Що ж може писати мені ця дівчина? Уперше чую про неї! — здивувалася Маріам, розломлюючи печатку.
133
Білітіс — сучасниця Сафо, поетка родом із Памфілії, була донькою грека й фінікійки. В дитинстві була пастушкою. Потім добралася до Мітілени. Гробницю Білітіс найшов М. Гейш недалеко розвалин Аматонта, приблизно 1864-го або 1863 року. У гробниці на кам’яних плитах були висічені складені Білітіс вірші, які вона називала «піснями».
135
Лараріум — божниця, оздоблена невелика скринька понад хатнім вівтариком. Мали також лараріум у кожному домі. Назва — від хатніх богів, «ларів».