На пергамені було написано по-жидівському:
«Іменем Всевишнього прошу шляхетну пані знайти спосіб якнайскоріше побачитись зі мною. Справа незвичайної ваги».
— Цікаво! Але про це помислимо потім. Давай, нарешті, накуплене! І поклич орнатрікс[140]! Нехай засвітять усі лампи! Адже так нічого не побачимо!
— Як лебединий пух! — за хвилину доторкалася Маріам щокою до м’якої білої тканини.
— Із цього Марта зробить Лазареві теплу загортку на студені ночі[141], коли він із Симоном у побожних диспутах забуває про час.
Мінливою веселкою розкинула перед собою легесенький серпанок над схиленими головами служниць.
Невільниці знали: доміна ніколи не повернеться з закупів, щоб не обдарувала хоч дрібничкою! І очі дівчат радісно танцювали по мінливих тонах красного виробу далеких ткачів.
А Магдалинина думка відскочила назад: чому Марта так конечно хотіла бачити її, Маріам, на вечері?
— Це тобі, Capo! — вернулася до накупленого. — Братимеш, як ходитимеш зі мною. А фінікійське намисто тобі, Ґалло! — простягла ясноволосій галлійці.
— Тобі, Ґерано, це на нову туніку! Здається, ти вже давно не мала чогось відповідного!.. Та не виціловуйте мене так! — сміючись, легенько відштовхнула улюблених рабинь.
— Той жовтий завій тобі, Філіно! А оце, — збирала фалдами тирську пурпурову, сріблом гаптовану тканину, — це чудове! Позавтра відвеземо це Марті! Їй буде дуже до лиця!
І знов скочила думка: «Учитель тебе дуже любить!..» Але попереднього разу, як був Раббі у Витанії, Марта мене не кликала…
— Блакитне — це для Мірініон. Буде в ньому, як мрія. Ну, а це вам. на туніки! Поділіть самі! — посунула до рабинь кілька шматків тканин.
— Світла доміно! А що ж — собі? — вдаючи переляк, зіп’яла руки Сара.
— Не бійся! Собі лишаю дві найдорожчі речі. Ось намисто з єгипетських амулетів і найцінніший — оцей магічний талісман… Позавтра, їдучи до Витанії, спочатку знову поїдемо до Єрусалима… Та не цілуйте ж бо знову!.. Я це купувала для своєї приємності, щоб побачити вашу радість, а не на те, щоб ви мене виціловували… Цей дорогоцінний пуп’яночок немов скам’янілого лотосу, — підняла в руці блакитно-зеленяве яєчко, — вартий, щоб про нього дещо знати.
— Яка ж чудодійна сила укрита в ньому? — з цікавістю запитала Сара.
Інші дівчата, що не раз чували від своєї пані чудові «чарівні казки», як вони це називали, враз посідали довкола на підлозі й наставили вуха.
— Чудодійна його сила така: віра у вічність життя. Зроблено цей амулет із таємного каменю, що зветься каллаїс[142]. Таких камінців на всьому світі знають тільки вісімсот п’ятдесят. Більше їх не було. А чи знайдуть ще? Власне, у передвіку була створена одна велика плита, яку ще найперші люди розбили. Саме на вісімсот п’ятдесят шматочків. Це число відоме із прадавніх магічних книг тих людей, що разом із своєю велетенською землею, Атлантидою, були потоплені потопом і поглинуті морем — власне за те, що розбили каллаїську плиту, на якій були написані закони праведного щасливого життя[143]… З того часу люди вже не знають, як мали б жити справно…
Напружену увагу дівчат зненацька розбив несподіваний звук: у високій бронзовій лампі зашкварчав олій. Дівчата оглянулись, але ніхто не рушився з місця.
Тільки за якусь хвилину швидко звелася на ноги й оправила ґніт кельт-іберійка Ґерона.
— Це голос мого краю, — сказала схвильовано і вказала на гніт. — Це духи моїх мертвих нагадують мені: «Чи не забула?»
І вона з пошаною торкнулася устами кам’яного яєчка.
— Так ти знаєш про нього? — здивовано запитала Маріам.
— Знаю, світла доміно. Багато чула ще в дитячі роки. Але бачу цей камінь уперше. От неначе сам він прийшов до мене! І мої очі оглядають його… Цей камінь, доміно, дуже щасливий! Присвячено його богині Белісені[144] — хай буде вона милостива до тебе, ясна доміно, й до всіх нас!
— І про Белісену знаєш?
— Аякже! Це ж наша богиня! Таємнича, як Місяць на небі, що зникає в пітьмі вічної ночі по другому боці Землі! Але відроджується знову, наростаючи Повним Колом Вічності. Цим з’явищем Місяць говорить людям: «Вічної смерті нема! У світі немає повного знищення. Є тільки Вічне Життя!.. Життя у змінах». Але ця мова Місяця, — так говорять наші жерці, — буде незрозуміла людям, аж доки сама Белісена, що її знаком є Місяць, не відкриє людям цієї таємниці… — поважно переказувала Ґерона науку й «істини», засвоєні з дитячих літ.
— Так! — потвердила Магдалина.
140
Орнатрікс — невільниці, що зачісували та одягали пані. Більш-менш те, що пізніша доба називала: камеристки, або простіш: «покоївки».
141
У деяких теплих країнах ночі бувають навіть дуже холодні. Коли авторка працювала як археолог в Ані, у Вірменії, ввечері треба було одягатись у теплу вовняну одежу. А вдень сонце палило так, що в декого з чоловіків-археологів шкіра злазила з обличчя, як опарена.
142
Камінь справді існує, 850 шматків цього каменю знайдено під друїдичним камінням у Бретані (Північна Франція) так званими дольменами (від кельтського слова: «tolmen» — стіл), кам’яними вівтарями друїдів, та під «мегірами» (від кельтських слів: «men» — «камінь» та «hir» — довгий), високими сторчовими каменями. Значення їхнє невідоме, бо друїди не лишили жодних писаних пам’яток. Найдовший час друїди та їхня віра затримались у Бретані та на Литві. На Литві друїдизм зберігся аж до 15–16 століття, звичайно, скриваючись у литовських лірах. Тільки ніде на світі більше не знайдено каллаїса, тому про той непрозорий камінь, що барвою нагадує туркус, званий також бірюза (перекручене перське слово: «ферузе»), існує багато леґенд, казок, забобонів, повір.