І це було сказано добре. Бо ж Ариматейський — справжній шукач Істини, того постійно недосяжного «Золотого Руна», що вабить лише найліпших людей на землі…
Коливалась у своїй запашній лектиці, а образ Кая невідлучно таки був при ній!..
Але намагалася думати тільки про Йосифа… Справді, той шукач Істини шукав її по всіх країнах світу[172].
Запровадили його ті шукання аж до лісів Арморики[173], де перебувають ті, що розуміють всякий шелест листя дерев…
Був він і на далекій річці Інду, й на Сході. Шукав мудрості і в «місті Сімох Мудреців»[174]. І з «джерел священних, що змивають гріх невіри» пив Йосиф[175]…
Був і серед тих, що кланяються Святому Світлу[176], де ріка Евфрат бере свій початок…
Згадалися Магдалині слова Лазара:
— Як перлину у глибинах вікового намулу, шукав Йосиф Істини і в поганських містеріях[177]… Аж до того дійшов, що навіть стародавніх поганських міфів не уважав за самі лише забобони!..
«… Як це роблять усі юдейські вчені та мудреці!» — додала в думці Магдалина. А тим часом чи все вже збагнув людський розум? Чи ж відгорнув усі заслони, що закривають таємницю?..
Пригадала, як торік зустрілася з Йосифом у Витанії, а також перед пасхальною вечерею. Як затремтіло тоді серце щирою симпатією до цього поважного і, мов зоряне небо, глибокого мудреця! Необґрунтовано й навіть несвідомо, але так хотілося, щоб у деталах із Симоном, Лазарем, ба й із ученим «Світлом Юдеї»; Гамаліелем перемагав завжди й тільки Йосиф!..
Було це давно, вже перед роком, але Магдалина й тепер добре пам’ятає, що хоч вона вміє ставитися до всього на світі жартівливо й хоч її ніколи не турбувала учена суперечка з якими-будь філософами, які здебільша не могли перемогти її в герці дотепами, — вона тоді не зважилася викликати Йосифа на двобій… Тільки хотіла слухати його. Навіть не тоді, як він дебатував з іншими. Ні. Тепер усвідомила сама собі, що тоді їй хотілося лише слухати те, що він говорив…
Бо ж мова його — неначе кришталево-чиста й холодна освіжуюча вода з прозорого джерела… Вона освіжує душу і навіть коли не вгасить спраги духа, змиває життєвий порох, під яким блідне дух… Як же, зрештою, вчасно пригадала мені Марта про Йосифа! Саме тепер, коли дух мій такий збентежений всіма тими прикрими й сумними переживаннями! Саме тепер розмова з Йосифом буде справді освіженням, живою водою чи бальзамом на моє серце…
І з вдячністю в серці до сестри, що згадала про неї, Магдалина наближалася до садиби Ариматейського…
Дзвінкі гострі вдари металевих гостряків-рискалів неначе пригравали на каміннях до веселого танцю.
Магдалина виглянула з лектики і здивувалася:
— Та ж скільки їх нараз!
Дійсно, під групою дактилевих пальм аж кишіло робітниками та майстрами-різьбарями. Одні викінчували й оздоблювали фасад входу просторої гробниці, інші ще довбали похоронну кімнату у глибині скелі.
Швидко виблискували на сонці джагани, мотики, долота… Не менше швидко оберталися і самі робітники. Здавалося, що їм дуже залежало на тому, щоб гробниця була готова якнайшвидше.
«Дивний смак!.. Добровільно впускали смерть у життя!.. — майнуло думкою Магдалини. — Мати постійно на очах, нехай і красно оздоблену, а все ж таки гробницю! Ще й власну! Для себе самого приготовлену!.. Невже ж не можна було висікти в тій самій скелі щось веселіше?.. Адже радник не такий уже старий… І не хворий, як наш Лазар… От кому вже, мабуть, спішно треба буде приготовляти гробницю… А перед святами й по святах буде стільки метушні, хвилювань. Уже ці хвилювання про близький прихід Месії, ця постійна боротьба в синедріоні, та вечеря, що до неї готуються у Витанії… Все це не буде на велику користь хворому…»
Раби спустили лектику на майданець перед розкішним портиком білої типово олександрійської вілли, оздобленої єгипетськими, але сильно зеллені— зованими[178] колонами.
Магдалина переступила поріг з мозаїкою викладеним словом: — «Salve![179]» у віночку з темно-зелених листків плюща та жовтих квіток.
Не сподівалася, що її відвідини затягнуться. Але, мабуть, той келех аж надто дорогоцінний! То ось скільки чекає Магдалина.
Господар вийшов, щоб принести його з якихось таємних схованок, і все ще нема його й нема. Нарешті Йосиф уже здіймає з пальмової скриньки вишиту золотом шовкову покривку… З такою обережністю й побожністю добуває келеха, немов він зітканий із павутини!..
Маріїн погляд припав до цього дорогоцінного скарбу. Вся її увага скупчилася на одній подробиці: келех мав вигляд великого обсипаного самоцвітами яйця на золотій ніжці[180].
172
За деякими легендами XII століття, Йосиф Ариматейський мандрував світами аж до Індії й Тибету, шукаючи тієї мудрості-філософії, якої не знайшов ані в Юдеї, ані у грецьких мудреців.
174
Це місто нагадує Аполлоній Тіанський і перський мудрець Сасендеймах, але не дають жодних точних географічних даних, де воно.
177
Саме за це був Йосиф Ариматейський виключений синедріоном із «справновіруючих» юдеїв. Виключення Йосифа Ариматейського є історичним фактом.
178
Олександрійський стиль дуже пишний, був мішаниною єгипетського стилю з класично грецьким, еллінським.
179
Salve! Привіт! — звичайно викладали мозаїкою це слово привітання на порозі вілл та предіол.
180
Опис келеха — не фантазія авторки, а взято його з опису так званого «Баальбекського келеха», знайденого коло 1919–1920 р. в Сирії, в околиці Баальбека. Біля будівлі якогось торговельного підприємства знайшли дивну гробницю. У центрі на золотій таці стояв згаданий келех. Довкола стояли урни, повні золота. Французький єгиптолог М. Масперо, якому власник підприємства, E. Eddot, що плекав шовкопрядів, показав келех, заявив, що келех належить до часів Христових. У келеху було трохи засохлої тектини, яка могла бути кров’ю. Лондонські та каїрські музеї хотіли купити келех, але власник вимагав таку ціну, що жоден музей не міг її заплатити. Отже, можливо, що цей… «Ґрааль» ще й нині зберігається в сейфі Бейрутського банку.