Так, ця річ і «каллаїсове яєчко — з однієї руки», з того самого краю!
Маріам завмерла в німому подиві.
Мовчав і господар.
Нарешті Магдалина підвела очі на Йосифа й зітхнула, ніби прокидаючись із сну. Почувала в серці не звиклий спокій безтурботності, але свідомість нового душевного придбання, яке ось-ось прийде й лишиться назавжди, на все дальше життя.
Примара Кая і невідступна думка про нього послались імлою у блакитних просторах цього нового спокою, послались і розплилися…
З німим запитом дивилася на Йосифа, повна бажання пити його слова.
Радник ніби прочитав цей запит.
— Весь Орієнт чекає послання щастя.
Так! Це те правильне слово! — раптом затремтіла Маріам.
— Те послання має пролити справжнє Святе Світло на занурену в сон убогу землю[181]… Не очищувати її!.. Ні! Як би вона могла бути нечистою, коли вийшла з творчої руки Всемогутнього[182]? Але ж справжнє Світло має здобути людський дух, затуманений випарами первісної, ще не просвітленої матерії[183]. Наділений свобідною волею ще від свого первопочатку, дух людський, схилившись над безоднею хаосу, углядів свій відбиток і так ним захопився, що тисячі тисяч століть вагається й вибрати не може між тьмяним віддзеркаленням свого власного «я» і Світлом[184]… Щоб витверезити його від цієї омани, й потрібно звістки благої, послання щастя…
— Хто ж принесе цю вість?.. — подумала чи дійсно спитала вголос Маріам. Не могла собі цього усвідомити.
Бліде, мов з алебастру вирізьблене Йосифове обличчя, поважне, але не суворе, майже ніжне, притінене арабською загорткою, що її завжди носив, дужче схилилося над столом.
«Як мій алебастровий лекіф!» — пригадався Магдалині повний дорогоцінного нарду флакон, що стояв у її лараріумі ще, не початий.
— Хто має принести цю вість? — повторив Йосиф Магдалинине питання. Підняв голову і сперся на подушки крісла, прикрашені єгипетськими вишиванками крилатих сонць.
І знов замислився тужливо. Дивився немов аж поза межі світу. Не було сумніву: забув про світ земний… І про свою гостю-красуню.
Нарешті опам’ятався…
Вузька біла рука діткнулася довгими пальцями дорогоцінного келеха. Обережно підняла верхню частину, покришку.
Вирізьблений з одного суцільного смарагду[185], посуд утратив тепер подібність до яйця. На столі тепер стояв зелений келех казкової квітки, вкритий росою перел усуміш із тьмяно-сяйливими місячними самоцвітами[186].
Була це річ не тільки з неоціненного дорогого каменю, але ж і незвичайної мистецької вартості. Розміщення інкрустованих у смарагд інших самоцвітів говорило про її містичне значення й надлюдську досконалість мистецтва, яке зуміло інкрустувати ніжний смарагд, що тріскається від найлегшого дотику різця.
— Повідає старий переказ, — попливла тиха радникова мова, — що від часу до часу на Землю приходять посланці Світла… Це обранці з-поміж смертельників, вибрані способом таємним, незбагненним… Часто й самі вони не відають про своє посланництво, ані не знають, що послано їх рятувати світ від духовної посухи, від спраги духа, вже нестерпних для знеможеного людства, яке черствіє, підлягаючи злу, ненависті та злобі й утрачає те, чим тільки може жити, — Любов[187].
Маріам аж здригнулася від того слова, що в останній час було предметом її тривалих роздумувань.
По серцю перебігло, мов дрібний шерех по воді, легеньке тремтіння.
«Але ж цей муж читає в моїх думках! Навіть те й що мені самій ще не цілком ясне!.. Чи ж то цей «келех магів» дає йому змогу бачити чужу душу?»
Схвильована, ще уважніше слухала далі мову Ариматейського:
— Ця велика й животворна Любов б’є з Джерел Вічних, якими живе все, що має дихання життя… А посланці, що несуть людству цю вірність добру, дістають від Всемогутнього сили й здібності, потрібні для виконання свого посланництва. Відмовитися від цього обов’язку вони, хоч би й хотіли, не можуть… Люди кажуть: «У серці своєму несуть ці посланці іскру Відвічного Світла». Інші кажуть: «У цій посудині, — Йосиф указав на «келех магів», — приносять вони, як ніжні пахощі, цю вість благу»…
Маріам хвилювалась усе дужче. Передчувала, що ось-ось упаде якесь слово, що ґрунтовно змінить для неї все… Бачила, як ніби життя її вгасає, а натомість вливається солодке нетерпеливе бажання:
«Нехай же впаде це рішуче таємне слово! І розколе надвоє життя! Але чому ж не говорить Ариматейський, відкіль і як з’явився цей келех на світі? Хто приніс його? І хто понесе його далі?»
181
З буддійських мотивів про «день» і «ніч» Будди. Вістуни «благої вісті» час від часу приходять, щоб збудити людство, огорнене пітьмою «ночі Будди».
184
З філософії неоплатоніків, яка розвинулася далеко пізніш. Але початки її вже й у ті часи хвилювали «шукачів мудрості», чи «істини», хоч не були ще оформлені.
185
Опис келеха взятий із легенд. Бо ж смарагд такої величини в дійсності межує вже з фантастичною уявою. Смарагд надзвичайно крихкий і ніжний.
186
Так звані «місячні самоцвіти» я бачила лише в Персії, де їм приписують різні таємні впливи. Ці самоцвіти дійсно барвою нагадують місяць уповні; мають матово-срібний, незвичайно м’який відтінок, але при тому вони переливчасті, як опали.
187
Цей старий переказ про «посланців Світла» я чула перед першою світовою війною двічі. Один раз в Індії, другий — ночуючи перед Сураханським храмом (коло Баку), зачиненим на ніч. Тому, що я тоді добре говорила перською та арабською мовами, то приєдналася до гуртка прочан-персів, поклонників «Святого Світла». Майже всю ніч ми просиділи коло багаття, слухаючи то одного, то другого із старших прочан, що розповідали різні старовинні події, повір’я, вірування… Незабутні часи!.. І незабутня з них радість!