І, немов на ясно поставлені питання, відразу ж прийшла Йосифова відповідь:
— Мов мумію могутнього володаря, знайдено цей келех у підземній гробниці… Дванадцять менших щирозолотих посудин стояло довкола нього на таці, от цій… — торкнувся рукою важкої золотої таці. — Чотири амфори в рогах гробниці були ще повні аромату, міцного й дивного. Хоч ні тектини, ні порошку, ні смоли в амфорах цих не знайдено…
— І ти маєш їх? Усі? — мимоволі вирвалося запитання з Магдалининих уст.
Ариматейський похитав головою:
— Не я знайшов це все! І сталось це дуже-дуже давно… Але цей келех дано мені, щоб я зберіг його.
— Хто ж дав його тобі? — знову не витримала Маріам, зле опанувала себе й додала: — Якщо смію про це знати…
— Дозволь і мені поставити тобі спочатку питання. Чи можу я посвятити тебе в таємницю?
— Коли хочеш знати, чи збережу її від усіх і назавжди, то не май найменшого сумніву! А чи готова я прийняти її, про те сама судити не можу…
— Не скажу тобі багато… — промовив Йосиф— Але раніш ніж діткнешся цього келеха, мусиш знати, що дала мені цю річ на переховання Мати Назаретського Раббі… Маріам… як ти…
Підняв на Магдалину очі:
— Ні! Майже як вона, прекрасна й ти! І, як вона, ти звешся Маріам…
— Маріам… — прошепотіла ледве чутно Магдалина. — Чула про неї!.. Казали люди: бачить вона світлих духів, як ми — собі подібних людей… Говорить з ними, казали люди… Знає вона…
Йосиф розклав руки:
— Хто може сказати напевне, які таємниці відомі їй? Слова потіхи й ласки роздає вона всім, як квіти Саронської долини[188]… Вона знає, чим є Любов! Але що зможуть сказати про неї люди? Що можуть вони знати про неї напевне? Коли правду, то ту єдину, що «сиділа вдома і пряла вовну[189]…»
— Смію слухати далі? — спитала Магдалина. І не пізнавала самої себе ні в тоні, ні в формі свого запитання.
— Продовжую. Від Баал-Фазара[190], слуги Світла Нествореного, володаря перського, дістала Маріам, Мати Раббі, цей келех з фіміамом у подарунок своєму новонародженому синові.
Після світової хуртовини, в якій загинула прастара, але, може, й не найстаріша земля Атлантида[191], — говорить старий переказ, — з-поміж атлантів урятувалися тільки ті, що про своє власне спасіння не дбали, але намагалися зберегти людським поколінням, людству, іскру своєї мудрості й захоронити її на Горі Спасіння[192]. Де сховалися вони? Де ця Гора Спасіння? Ніхто або, мабуть, ніхто з людей цього напевно не знає. Одні говорять, що треба шукати її в Індії, другі — в пустелях азійських… Інші визначають її місце зовсім неокреслено: «посередині Землі!» Ще інші кажуть, що слід шукати цю гору на таємному острові, що вряди-годи виходить з океану… Там беруть іскру посланці Світла, які час від часу йдуть до земного світу, щоб сказати людям: «Чувайте! Йдіть до Світла!» Такими посланцями були…
Йосифів погляд зустрінувся із запитанням в очах Магдалини.
— Раббі Назаретський? — прочитав він те несказане питання.
— Хто може відповісти, що він знає, ким є Раббі? — ледве чутно зітхнув Йосиф.
Помовчав трохи й додав:
— Йому новонародженому приніс цей келех у дар перський маг, по-нашому священик, посвячений слуга Святого Світла…
— А тепер… понесу цей келех… я? — промовила Маріам майже з жахом.
— Понесеш… якщо…
— Якщо? — розсвітилися вогники широко розтулених Магдалининих очей.
— Мусиш знати ще це: незвичайну путі того, хто йде з келехом цим. Хто діткнеться його, той радощів попереднього життя… тільки діткнеться!.. Більше вже ніколи не схоче їх! Однак безрадісним життя його не буде. Дарма, що земних сліз по дорозі до Світлої Мети не осушить йому, ніхто[193]…
Магдалина підвелася. Голос її звучав ясно й певно:
— Так доручи мені цей келех! Я готова!.. Я понесу його!
І простягла зблідлі руки до келеха.
— Уважай, що говорю тобі ще раз: земних сліз не осушить ніхто… — затримав її Йосиф. — Ніхто!
— Дай мені келех! Я готова…
— Дам. Але ще докінчу…
В Магдалининій душі неначе творився новий світ… Ніби поставав із первісного хаосу… Минуле засинало, як хвора, змучена довгим плачем дитина… А в блаженній тиші, що натомість утворювалася, будилося нове почуття, незнане, але міцне… І таке радісне, що межувало з блаженністю. Все, чому досі Маріам давала назву «Радість», було тільки блідим усміхом крізь сон.
190
Перська форма наймення Валтазар, відомого більш європейцям. Перси запевняють, що Баал-Фазар (чи Валтазар) був не тільки одним із тих трьох володарів, що прийшли до Вифлеему, але що був він і священиком перської релігії «Святого Світла». Ці перські священики звалися «магі» — то був їх офіційний титул.
191
Перська легенда (як і Платон) називає цю землю «Атлантидою», бо була вона в Атлантійському океані, десь між Африкою та Іспанією, яка є відірваним шматком Африки, на що вказує розміщення гірських кряжів, рослинність, ґрунт.
192
Легенда, звичайно, приєднана вже в часи хрестових походів. Бо Гора Спасіння — Mont Salvat (на півдні Франції) часто згадується в легендах про св. Грааля.