Корабель її життя, що був майже наскочив на мілину, готовий був цілком застрягнути між підводних скель, тепер задвигтів і плавно рушив, справді увільнений і справді вільний, у море…
Сама ж Маріам стояла на переді судна ростральною фігурою[194]… А кругом невгасимим світлом залита безмежна просторінь…
— І прийде час, Маріам, коли Велика Мета перестане бути закритою… — немов здалека долітали до неї слова Йосифа Ариматейського.
Світляні хвилі буйним прибоєм напливали на неї, заливали її всю й несли в країни вічного спокою, спокою досконалості — коли досягнуто всього, що можна досягти…
Маріам чує, що її серце, як овоч, що в якийсь день, в якусь хвилину мусить дозріти… І, як овоч, налитий солодощами, відірвалося від усього, що до цієї хвилини було її життям, і впало сльозою, прозоре й чисте, на край таємного келеха атлантів, що його саме передавав Магдалині його охоронець.
Маленький вогненний язичок спалахнув на дорогоцінному келеху й ніби світляною зіницею поглянув на Магдалину.
Зусиллям волі Маріам прийшла до дійсності…
Тіні лягали простопадно. Повернулася до розуміння часу:
— Уже швидко буде південь!.. Марта чекає!..
І підсвідомо озвалося запитання:
— Так Марта знала, нащо посилає мене?
Ариматейський вклав їй у руки пальмову скриньку. Окремо поклав ключ із білого золота, платини[195].
…………………
Власними руками поставила Магдалина скриньку з келехом у схованці, що була в стіні тієї світлиці великої, де витанійська родина звичайно приймала Раббі та його учнів і частувала їх, утомлених довгими переходами, урочистою вечерею…
Була здивована, що нічого ще не приготовлено до прийняття, і захвилювалася. Чи не сталося щось?
Швидко вийшла з дому й пішла шукати Марту на господарстві.
— Учитель відклав відвідини! Буде аж за септиму[196]… — зустріла сестру засмучена Марта.
Посмутніла й Маріам. Тепер нотки, що звучали в Мартиному голосі, знайшли відгук і в Маріїному серці.
По хвилюваннях останніх днів, після розмови з Ариматейським, так дуже хотілося глянути в спокійні очі Раббі, а разом і попередити його про плани духовенства єрусалимського.
Попередити й сестру? Ні! Вона має стільки клопоту, стільки праці, а раніш від Магдалини все одно не побачить Раббі! І Маріам опанувала себе.
— Я вже не бачила Раббі майже цілий рік! Пам’ятаєш, Марто, ще тоді я зробила тобі таку шкоду! Розлила олій на обрус — на твій найкращий обрус! — коли ти попросила моєї помочі при столі… Якось ще добре обійшлося. Сама-бо знаєш: розлити олій — зробити в родині сварку.
— Якже! Пам’ятаю! — хитнула Марта головою. — Тоді на одну мить було мені дуже прикро. Бо, як кажеш, був то мій найліпший обрус… А ще тоді ти понасипала в келехи трояндових пелюсток… Лазар перепрошував Раббі за той поганський звичай… І так соромився, бідолаха…
— Я тоді дуже стурбувалася. Гадала, що з цього почнеться між нами розлад…
— Що-бо ти, сестро? — обняла Марта Магдалину. — Ти ж не винна, що тебе виховала мати-грекиня інакше, ніж нас!.. Може, ти й чужинка звичаями, вихованням, але ж ми таки рідні!
— Відтепер, може, ще рідніші, ніж ти гадаєш… — притулилася до сестри Маріам.
Марта глянула на поважне Маріїне обличчя щасливим поглядом. Так, вона не помилялася! Дотик до келеха магів[197] робив свій вплив на сестру! Але хай про це скаже сама Маріам!
— Дуже тішився Лазар приходом Раббі. Аж йому трохи полегшало, — змінила Марта тему розмови.
Сестер огорнуло приємною прохолодою: увійшли в затінок від крислатих старих фігових дерев.
Діти невільників, мов шпачки, обсипали дерева. І це враз відвернуло Мартині думки. Вона нагадала:
— Ніяк не зберуся поглянути, чи рясно зародили смокви[198]? Все не знайду часу! А мушу знати, чи вже пора послати дітей проколювати овочі, щоб швидше солодшали! Власне, можна було б спробувати новий спосіб. Треба почепити на галузках торішні хробачливі літні фіги. Тоді, кажуть, хробачки самі попрокушують усі смокви до одної…
Маріам скривилася:
— Яке несмачне ти оповідаєш! І навіщо навмисне робити хробачливими добрі овочі?
— Таж їх люди не їдять[199]! Ані невільничі діти! Не хочуть, коли є щось ліпше. Годяться тільки для бджіл: мають з них дуже добрий взяток!
— Жаль мені бджіл! Навіщо їх ошукувати? Хто тебе такого навчив?
— Хто? Абрамелех!.. Але ж я й досі тебе не спитала: як сталася ота страшна пожежа? Кажуть, ніби було підпалено. І з усіх сторін! Мовляв, ні для кого нема сумніву, що то шафар… І, по правді кажучи, мав він для злості причину! І не одну! Розповідай!.. Ти ж усе сама бачила!
194
Ростра — передня частина, «ніс» стародавнього корабля. Звичайно прикрашався фігурою бога, богині чи героя, яким було присвячено корабель і чиє наймення корабель мав.
198
Смоква — те саме, що фіга: овочів фіговника, «літні» фіги, не консервують. Вони малі та й буває їх мало.
199
«Літніх» фіг взагалі люди не їдять. А з «зимових» фіг їдять та в’ялять чи сушать так звані «білі фіги». Темно-синіх зверху, а малиново-червоних всередині не консервують і вживають до їжі мало, бо вони занадто малі, солодкі й викликають спрагу.