— Вибач і ти мені!.. Це з радості… Я такий щасливий!..
Зробив слабий рух рукою.
У Маріїній пам’яті метнулася згадка дитячих літ: ще бувши малим, Лазар не любив, щоб хтось бачив його хвилювання, щоб хтось був свідком його сліз чи болесті. Хотів бути сам, певно, й нині! Щоб самому заспокоїтись…
Магдалина відповіла лише поглядом та усміхом, мовляв: «Розумію й те, несказане!»
Тихенько спустила за собою заслону дверей. Не пішла шукати завжди заклопотаної Марти. Хотілося донести свою радість самоперемоги додому, як світильник, що його несуть перед молодим у весільному поході. А дома, замкнувши двері, підняти високо світло своєї душі, щоб осяяло воно все, все, всі куточки її життя й розлило по ньому скрізь ясність і спокій… Той справжній спокій гармонії! Не спокій безділля!..
Виходячи, стрінула Максиміна:
— Скажи сестрі, що вітаю її, але спішу додому. Подарунки, що їх передала Сара, нехай роздасть сама…
…………………
Марта, як звичайно, довший час забарилася у господарстві. Задоволена виконаною працею, не кваплячись, верталася до піддашків. Пригадувала, в якому закутку господарства ще не було сьогодні дбайливе око!
Тиша у братовому переділі й на веранді дому її вразила. Де ж може бути Маріам? Хіба що втомлений Лазар заснув, а сестра тихенько вийшла в садок… Мабуть!..
Дуже-бо слабий та якийсь змучений був Лазар за останні дні гострими приступами своєї серцевої недуги. Може б, їй туди не йти, щоб не збудити брата?..
Придивлялася, Як умирав день у перламутровім присмерку, і розглянулась. Побачила в затінку під домом улюбленого братового пташка, гірську курочку[205]. Чому ж це Лазар виніс сюди клітку? Вернулася поглянути: чи пташка має їжу й воду? Мала все!
Тоді Марта зробила кілька кроків назад, щоб вернутися до господарства, бо, здається, не наказала прибрати мішків під коморою. А віслюк може пожувати! Раптом спинилася: здалося, що почула тихий Лазарів поклик!
Чомусь видалося, що братів голос був дуже змінений… ніби пробігла тільки тінь його голосу… І це збентежило Марту. Немовби щось сягнуло їй по душі й ураз зачепило всі її струни… І неначе цими струнами були чорні Мартин; кучері, вони затремтіли, ніби стужавіли, ніби напружилися під її смугастим накриттям голови.
Швидко обернулась і майже побігла до піддашків.
Лазар сидів за столом. Але неприродно незручно відкинувся на подушки.
Від тіні темно-зеленої котари, що мала захищати хворого від променів сонця, Лазареве обличчя видалось їй зсинявіло-блідим. Під тією блідістю не відчувалося бодай і ослабленого, але все-таки життя. Уже положення безсило звислої з крісла руки, що виглядала неприродно довгою, як і вся постава із застиглим на обличчі виразом ясної радості, якої не знає життя, були незвичайно дивні…
Марта кинулася до брата й ухопила його за руку.
Сумніву бути не могло: Лазар не жив…
VI. ЗЛАМ
— Але, Паренді! Розповідаєш казки! — Клавдія Прокула блідо всміхнулася до своєї перської казочниці[206], як усміхаються до дитини, вигадливої на неймовірні, хоча й нешкідливі речі.
Паренді не відповіла. Однак Прокула, перебираючи пасмо, прислухалася. Дотримувала і в Єрусалимі, як і в Цезареї, доброго староримського звичаю: вранішні години проводила за пряжею або тканням.
Та цього ранку праця не йшла. Завжди спокійна, як чисте сумління, за що часто була звана Justitia[207], Прокула минулої ночі не спала. А по безсонні не почувала себе добре. Тоді човничок не літав рівно під її вправними пальцями. На чоло раз у раз набігали журливі тіні…
Та, щоб не віддаватися беззастережно своїм думкам, Прокула переривала їх, настирливих, розмовою з освіченою невільницею-поеткою, персіянкою Паренді, на обов’язку якої лежало тільки одно: розповідати цікаві казки.
Але Паренді була нерухома. Нахилилася трохи вперед, підібгавши під себе ноги, й мовчала. Зажмурила очі: спустила погляд, як амфору у глибінь криниці, своєї душі.
«У світі своїх казок, що ними живе, — подумала Прокула, — Паренді зовсім не помічає дійсного життя, ані свого власного. Може, навіть, не помічає і своєї неволі?»
Але за тією думкою надбігла інша. А отже, скільки спраглих життєвими буднями напувала й напоїла вона чарами своєї невичерпної вигадливості! Однак, хоч який чарівний її світ, то чи можна накинути його іншому в такій мірі, щоб і слухач забув про дріб’язки дійсного життя?
Відчула, що ось ті самі думки, через які не могла заснути вночі, знову насідають на неї, забирають у свої лабети… І, щоб щось сказати, запитала тихо:
205
Гірські курочки — дуже улюблений на Сході птах. Це, власне, якийсь рід великої, більшої за голуба, куріпки. Її також їдять, бо смачна, але більше тримають у клітці на забаву. Птах дуже звикає до людей. Звичайно в клітці тільки спить, а так ходить вільно, вискакує людям на коліна, лащиться, треться голівкою об обличчя, як це роблять у нас коти, щоб його гладили, їсть із рук. Розбарвлений дуже гарно: блакитнаво-сірий, світлий, з білими грудьми та шийкою, на якій, як і на крилах, чорні смужки. Тримаючи цих птахів, жінки, діти, що з ними граються (на Сході дітям не дають «мертвих» забавок, але привчають до живих тварин), і ще більш — старі люди, Я знала в Персії одного старика, що носив із собою свою курочку в кліті навіть до каварні: «Як поет Саад свого солов’я» — любив підкреслювати.
206
У Персії здавен-давна існувала професія казочників і казочниць. Вони з дитинства навчалися «напам’ять» старих казок, але змінювали їх часами. Ще в часи авторчиної молодості, коли вона була в Персії, існували такі казочниці, що розповідали свої казки по гаремах та в жіночих лазнях. Казочники-чоловіки розповідали переважно в каф-хане (каварнях) або на майданах, на базарах. Цікаво, що авторці цих рядків тоді так сподобалася ця професія, що вона нічого кращого для себе не хотіла (а була тоді археологом і доктором медицини), як бути й лишитися до кінця свого життя такою казочницею.
207
Що дружину Понтія Пилата, Клавдію Прокулу, було прозвано за справедливість Юстіція — історичний факт.