— Що ж тут незвичайне? Дві визначні жінки, що стоять осторонь натовпу, одна вивищена службовим становищем свого чоловіка, друга — самостійно здобутим становищем, можуть мати бажання щиро поговорити одна з одною без свідків! Про що? Найпевніше про те, що їх в’яже між собою: про Кая!
Майже заспокоєна, дивилася Магдалина на соняшний промінь, що пробивався крізь вузьку щілину між заслонами. Розсипався іскрами в інкрустованій перлами оніксовій широкій фібулі[221], що підхоплювала й тримала фалди Магдалининої загортки. Мов у дзеркальній поверхні спокійної води, відбивався у смарагдовій підвісці довгої сережки і стікав краплинами рефлексів на майже фіалковий пурпур шовкових подушок…
Раптом усвідомила, що її тіло, молоде, гармонійне і пружне, обіймають ці фіалкові подушки, звиклі до пристарілих форм матрони.
З ніжністю й м’яким почуттям погладила блискучий фіалковий шовк…
Уявила собі, як колись ця матрона була молода й гарна, а Понтій Пилат не був ще тоді лисим прокуратором Юдеї з обважнілими презирством кутиками уст… Може, й він був тоді таким найліпшим між тодішніми юнаками, як нині Кай… Бачила перед собою ту чарівну затоку в Байях, що про неї часто оповідав Кай…
Як палко закликав він її, Маріам, свою мрію, в ті чарівні літнища, щоб із блакитних глибин затоки воскресити чарівні сни минулого щастя батьків!.. Щоб повторити знов, ще раз, щастя Понтії й Понтія!.. Магдалина чула ще жагучий голос Кая й усміхалась, як у півсні…
Раптом крики й метушня за лектикою розігнали Маріїні мрії…
Лектика затрималася, як листок, прибитий течією до загати.
«Єрусалим!» — здригнулася, як від холодного дотику, Магдалинина думка.
Ніколи не любила цього міста, завжди повного пекучого, в’їдливого пороху й метушні. А понад всім — розбурханої пристрасної ненависті.
Ненависть до гнобителів, до противників у поглядах, до тих, що іншим способом моляться:
«Хіба ж ми не діти одного Отця?»
До тих, що йнакше пояснювали святу мудрість… Ненависть усіх і до всіх. Вона пінилася злістю, кипіла не раз пролитою під ударами каміння кров’ю, билася прудким потоком на каменях спотикання[222], у вузьких вуличках між сліпих домів[223].
— Пса!.. Нечистого пса[224]! — вперто-завзято вигукував старечий розлючений фальцет[225].
— Де ж громи твої, Всемогутній?
У щілинку між заслонами було видно молоду жінку з профілем нічного птаха. Вона сперлася спиною на стіну. А на неї напирала юрба, немов пригвинчувала її до кам’яних брил.
Довкола летів град криків, образливих слів, прокльонів і лайки. Але все покривав осатанілий фальцет:
— Невірного… грецького пса! Принесли! Дали вчителеві, нашому Вчителеві зцілити… як людину! Пса!.. Пса!.. Поганина! — надривався зігнутий у попереку священик.
— Хай каже! Хай каже сама!
— Говори! — як вибух вогню з багаття, вилетіло з юрби.
Натовп нараз затих.
Бліді уста жінки метнули слова:
— Брехня!.. Мій чоловік побожний! Він шанує всіх богів! І римських і неримських!.. На грах у Тиверіаді, при відкритті нового цирку, як був землетрус, кинуло його саме на ложу тетрарха… Розбився, як глек на оливу!.. Лежав рік, як мумія у гробниці!.. Ні рукою, ні ногою!.. Рік… Цілий рік! — трусила руками перед самим обличчям правовірного священика. — Жебраками ми стали! А він же скрибом був!.. Учений!.. А як співав!.. Митець!..
— Таж поганин! — не витримав знову священик.
А як почули ми, що Пророк із Назарета зціляє… — намагалася перекричати священика жінка.
— Таж Месія — наш Месія! Тільки для нас! Для люду ізраїльського! — шалів священик.
— Сам казав: «Не можна відіймати хліба у дітей і кидати його псам!» — озвалося з натовпу.
— Сам ти пес! — вирвався переконаний голос противників. — Бо брешеш!.. Не казав такого ніколи!.. Казав, що всі люди — люди… Всі — рівні…
— Мовчіть! Кажи! Кажи, як було? Як зцілив?
— Зцілив цілком! Одним словом!.. Сказав: «Устань!». І немов новий дух послав у півмертве тіло!..
— Осанна Си-ну Да-ви-до-во-му! — блиснула відповідь, мов ясний меч на сонці, й відбилася світлою луною в Маріїному серці.
Аж уже справжній римський меч піднявся над головами:
— Дорогу лектиці дружини світлого прокуратора! — гукнув optio.
Юрба, мов хвиля прибою, відплила до стін.
У ту ж мить на лектику просто впала жінка зціленого. Вхопилася рукою за заслону і кричала в розпуці:
— Змилуйся! Рятуй!.. Ти ж справедливість наша!.. Наша Юстіціє!..
З-поза відтягненої запони показалося на мить, мов квітка з розхиленого куща, обличчя Магдалини. І, немов вилив хтось у юрбу окропу. Зненацька божевільно завили голоси:
221
Фібула — клямра, пряжка, звичайно досить велика. Дорогоцінності й самоцвіти описані відповідно до того, як їх тоді робили й носили.
222
Великі камені, що виступали понад бруком, служили для того, щоб можна було переходити вулиці під час прудких весняних дощів.
223
Єрусалимські доми, як звичайно скрізь у східних містах, ніколи не мають вікон на вулицю (хіба дуже маленькі і дуже високо), лише на другому поверсі. Вікна звичайно виходять на двір-садок. Описи Єрусалима взяті з описів подорожі по Палестині мого вуйка (брата моєї матері), римо-католицького прелата. Цікаво, що та ненависть ще й досі не вщухла в Єрусалимі. Тільки нині вона «практикується» ще й… між «добрими християнами», що належать до різних визнань.
224
Скрізь на Сході пса вважають за найогиднішу істоту, варту найглибшої погорди. Там нікому не прийшло на думку тримати пса в хаті, мати його за приятеля людини.