Щойно коли пани вступили в дім, блиснули білі пальмові киї.
— Тепер уже тебе ніхто не зцілить, сину нечистого крокодила Сукі[234]! — почулася єгипетська лайка ефіопів-рабів. — Не оплатиться тобі торгівля зрадою! Маєш! Маєш!
Третього дня після похорону Пророка Назаретського зала малих нарад у Каяфинім палаці, завжди повна нашорошеної тиші, аж тремтіла від вигуків жидівської сторожі.
— Ангел Всемогутнього зійшов з небес!
— Відвалив камінь від дверей!
— І сів на ньому!.. — присяглися в несамовитому жаху старші над храмовою сторожею, Натан і Нухим.
— Вигляд його — як блискавка!
— А одежа — як сніг! — виривалися голоси інших вартівників.
— Чому ж не запитали ви… — почав був Ганан і відчув, що говорить «не те»… І що взагалі говорити нема про що…
— Куди ж ділося тіло? — повним палкої злоби поглядом зиркнув на сторожу Каяфа. — Дослідили ви?
І спустив очі. Бо бачив розпалені екстатичним захопленням погляди варти.
Перший Нухим, а за ним Натан і всі десять вартових відчули збентеженість панів. І осмілилися.
— Досліджувати що?
— Питати кого?
— Хто мав питати?
— Не тільки ми попадали із страху, а й гори здригнулися!
— Лежали ми на обличчях від світла неземного, що осліпило нас!
— Мовчати! Баби балакучі, не сторожа храмова! Мовчати! — раптом вибухнув Каяфа, розпалений сліпим гнівом на власну безсилість. І рабський страх гасив хвилинне піднесення духа.
— Перший з вас, шакали, хто поза цими стінами оповість про цю… вашу ганьбу, — Каяфа набрав повітря в легені, — той з вас, боягузи, що лякаєтесь труни, труни з мертвим тілом, висітиме на хресті, на тій самій Голгофі! — знайшов віддушину своєму гнівові.
— Нухим і Натан, — узяв слово й Ганан, — ше сьогодні підуть з караванами до Синаю[235], до кам’яних домів! Решта — на галери[236]! До Тира!
Невільники — бо храмова варта для певності складалася з невільників — упали навколішки й заголосили.
— Усього на третій день у вашій присутності, озброєна отаро шакалів, ви-кра-де-но тіло з приваленого кам’яною плитою скельного гробу!.. Ви-кра-де-но! ту повторив ще раз, силабізуючи роздільно.
— Хто ті злодії, що підкупили вас, дізнаємось пізніш! А тепер запам’ятайте: мертві не воскресають[237]! Ви ж заслужили самі смерті! Та дякуйте мені… І Богові… що не караю вас смертю, як справедливий суддя, але карою, як добрий священик…
Замок, накладений на уста храмовій сторожі, поміг. Ще до вечора того дня не було в Єрусалимі куточка, де б не знали, що учні розп’ятого Раббі Назаретського викрали тіло й винесли його з Єрусалима невідомо куди.
Всі знали, що винна тому п’яна й підкупна храмова варта, яку вже покарано за це галерами…
— А що ж римляни? Чому не послали римських вояків? — часом виривався обережний запит.
— Римляни? Намісник не міг примусити своїх вояків! Боялись і мертвого ізраїльського Пророка!
— До того ж римляни вірять, що мертві можуть воскреснути… ожити… чи що…
— А Нафталим?
— Який це Нафталим?
— Та ж отой вільний, що то його недавно прийнято до храмової варти! Оповідав у попіні[238]…
— Що?.. Що?.. — як тихий шелест, озвались питання.
— … Що вартові, всі до одного, ба-чи-ли… ян-го-лів!
— Всемогутній!.. Хай і стіни не вчують цих слів!.. А ще що?..
— Таж бачили… І його самого, Раббі! Живий до учнів приходив!.. Говорив їм, пив із ними!..
Але голосно в цілому Єрусалимі дзвонило:
— Не воскрес! Бо мертві не воскресають!
Однак, хоч ці слова вийшли з Каяфиного палацу, в самім палаці їх не повторяли.
Домашні слуги, як і радники синедріону, стривожені й заклопотані, говорили пошепки про одно:
— Чи витримає первосвященик?
Було йому зле. За ці три дні немов спорохнявів, недавно ще такий кремезний старець. Тепер же, немов десятки літ перелетіли над ним, а перст Божий ніби діткнувся його обличчя. Повіка лівого ока не підіймалася. Куток уст упав додолу, а все обличчя викривилося… Ледве вимовляв, наче розжовував беззубим ротом слова, що по довшім шуканні знаходив їх у пам’яті.
Перед хвилиною мало не вмер з обурення і, проклявши, вигнав з хати лікаря Сафатію. Бо Сафатія сказав, що хворому князеві князів священичих[239] треба виголити голову[240]… Мовляв, інакше марні будуть усі холодні обклади.
Тепер Каяфа лежав обкладений подушками. На голові мав доставлений з гір свіжий сніг.
Уже вдруге пускали йому жилою… Нічого не помагало.
235
На горі Синай були копальні міді й добували бірюзу. Працювали там за кару, бо праця й підсоння були нестерпні.
236
На галери веслярами також посилали за тяжку провину, бо праця була тяжка й небезпечна. Галерники були прикуті ланцюгами до своїх лав і на випадок аварії гинули разом із галерою.
238
Попіна — шинок близько храму (поганського), в якому звичайно сиділи й чекали нижчі жерці, «попі», що заколювали та розрізували офірних звірят. Українська народна назва «піп», «попи» походить не від цієї чисто римської назви, а від перекрученого грецького слова «папа», що означало «отець». Так греки називали своїх духовних.