Обмотаний биндами, важкий і здебільшого нерухомий, первосвященик тільки в хвилини великого роздраження мотав головою, неначе кінь, що його б’ють мухи на пасовищі.
Лікарі наказували найповніший спокій. Головне — жодних відвідин! Тим більше — жодних нарад!
Які вже там справи!
Таж Каяфа не знав ні сну, ні млості.
Лікарям і домашнім звелів вийти геть із його спальні. А слугам — негайно покликати його намісника Гайана.
Уже більше як годину був Ганан у Каяфинім палаці. Але ж Єгонатан, зустрівши Гайана у вестибюлі, мовчки попровадив його до своєї робітні.
— Доведеться відкласти сьогоднішнє побачення… Дуже кепсько йому… І, казали лікарі, дуже небезпечно його турбувати. Проклят будь сім разів безбожний язик Сафатії. Подумати тільки: виголити первосвященика!.. Це ж позбавити його навіть звичайного священства! — немов вичитував із законника Єгонатан.
Ганан шарпнув рукою, аж із столу злетіло кілька шматочків сухого атраменту, мелану[241].
Був схвильований до дна, як Генесаретське озеро в час великої хуртовини.
— Таж небезпека стала повітрям нашим, що ним дихаємо, хлібом, що його їмо щодня!.. Що ж, не знає первосвященик, що учні… «його» ходять на волі й навчають?..
— «Його» учні!.. Але ж і вони не були певні його воскресіння…
— Не були певні! — сердито відштовхнув Ганан коробочки з фарбами та клеєм для мелану.
Схопився й почав ходити по діагоналі великого Єгонатанового покою.
Єгонатан обережно прибрав із столу коробочки з фарбами.
— Тут ніхто не чує нас, і чи ми обидва не правовірні? — смикав слова Ганан.
— Що ж, не скажемо самі собі у вічі: маємо ми підстави не вірити бодай найкоротшому його слову? «Мертві не воскресають!» Але ж чи в IV розділі книги пророка Ісаї викреслиш слова: «Як поява світанку вранішнього, таким певним є воскресіння його»… Так будемо й себе морочити пустими словами?.. Треба чину! І то негайно!
Єгонатан затис зуби й розклав руки:
— Говоримо, як ти хотів… — промовив крізь зуби. — Адже Голгофа, здається, це був «чин»?.. А хворий Каяфа? Що він тепер може? Схвилюється й помре…
— А хто ж, як не він сам, казав на нараді цими днями: «Ліпше, щоб одна людина вмерла за цілий нарід»…
Ганан постукав собі в чоло, ніби в зачинені двері:
— Таж увесь нарід в небезпеці! А без наказу первосвященика не можна почати діяти…
— Ну-у, — протяг крізь зуби скриб. — Є то істина, але…
— Істина! Істина!.. Істину лишім Пилатові! Нам важлива не «істина», а щоб вибраний богом нарід таким лишився й надалі!.. Таж нікому не тайна, що назаретська отрута вже й сьогодні робить між нашими страшні спустошення. «Всі рівні!» «Всі однакові», «ближні», «брати»! Тож і римляни нам «брати»? Може, ще й «старші брати»?.. В мене аж голова тріскає від думки: як було не збагнути, як не скористати?! Адже таки він — з роду Давидового!.. Адже таки він, — кажу це цілком свідомо! — таки він Месія! Дійсний Месія! І, замість того, щоб з поміччю Божою вдарити на гнобителів, що сьогодні мають якусь там одну та ще й неповну Германську легію[242]…
— «Любов»!.. «Ближні!».. «Цезареві — цезареве»!.. Ні! Ти поведи нас до бою! З’єднай і поведи! Як Гедеон! Як Ісус Навин! Тоді, коли б і вмер у борні, ми б самі «воскресили» його!.. Але запізно підкладати до багаття, коли вже вивернено казанок!.. Піди поглянь! Коли старий дійсно в безнадійному стані, тоді мушу перебрати відповідальність на себе. Гаятись неможливо!
Круто повернув і глянув скрибові у вічі:
— Чи ж я не був первосвящеником перед ним? Він лише продовжував те, що я розпочав!.. То й ніхто, як я, не продовжуватиме того, до чого приклав руку він…
Ще раз перейшов покій і став близько перед Єгонатаном:
— Ґрат, прокуратор зсадив мене[243]… Тепер моя черга вкупі з тобою зсадити прокуратора Понтія Пилата!.. Піди поглянь на хворого!
— Первосвященик кличе найдостойнішого! — сухо промовив Єгонатан, повертаючись до робітні. І притримав запону, щоб Ганан не зачепився.
— Без-по-мил-ко-во! — насилу виплутався Каяфа з неслухняного слова, що не хотіло сходити йому з язика, який немов розпух і наріс йому в роті.
— Ввви-ло-ви-ти! Всіх мудріших… освічених, — пробував ворушити рукою хворий, щоб помогти язикові.
— Ззз-зни-щити! — грюкнув дужою рукою по бильцю ліжка.
— Лишити ту н-н-на-уку його… самому темному м-м-мот-ло-хові!
Ганан притакнув головою.
Йому імпонувала ця ясна думка в лабетах явно невиліковної хвороби, цей ясно закреслений дух, що не хоче і в останню хвилину життя відступити від своїх планів.
— Знищити ворога! Без книгознавців не буде це жодна «наука», а лише забобон темних мас.
241
Мелан — тодішній атрамент приготовляв собі скриб сам, з фарби (на спосіб хінської туші), клею й води.