Почалося тієї ночі з четвертого на п’ятий день септими.
Прокулі марилося, що йде вона рівним, але дивним якимсь шляхом під міцними предовгими склепіннями. Вони просторі й такі певні, як фортеця.
Прокула добре знає: тут ніхто й ніщо не може їй загрожувати. Знає також, що той шлях, яким вона йде, провадить її безпомилково й цілком певно до «спокою між двома блакитями…»
Ці не зовсім зрозумілі або ж, певніш, цілком незрозумілі слова звучать у її душі, немов слова оракула, вимовлені невідомо ким. Може, долею?.. І в них — не сама таємнича загадка, але й тривога.
Бо коли Прокула намагається збагнути їхній сенс, їй уявляється, що «між двома блакитями» можлива тільки повна самітність, той стан блаженних, якого на полях Елізіуму[251] зазнають тіні усправедливлених, неосуджених померлих…
Самітність тіні. Самітність мерця. Без сподівань, без надій на зміну. Але й без туги, без болісті й суму. Може, це вона бачить духовим своїм зором кінець власного життєвого шляху?
І Прокулі робиться так тужно й порожньо на серці, немов уже дійсно скінчилося її життя… але ще не прийшла смерть…
Щоправда, цей стан без гострої муки. Але й без тіні радості… Навіть без утіхи, що її дає приязнь інших, чужих людей…
Вернутись? Це неможливо! Вона мусить іти вперед! Туди, де он, у далині, розгоряється червона заграва… Звідти ледве долітають уривчасті звуки…
Вони стають щораз виразніші, стають подібні до звуків від ударів бича по живому тілі… І з кожним Прокулиним кроком звуки посилюються. Бо Прокула до них наближається… Але ж вона не хоче йти туди! Навіщо, коли вона не зможе припинити це бичування?
Прокула не хоче жодної болісті! Ані своєї, ані чужої. Тому й вибрала вона, щоб керувала всім її життям, науку стоїків. Бо ця наука звільняє від страждань…
Але немов непереборна сила несе матрону вперед…
Так, це удар бича… І завдає їх не Пилатова рука, ні. Але… Пилатів наказ… Пилатове слово…
Бо Пилат Справедливий ще більш і стисліш, ніж кожний римський урядовець, дотримує римських законів. А вони залишають кожній римській провінції її закони, лише під наглядом римських урядовців.
Закони ж юдейські проголошують:
«По першому допиті обвинуваченого, хоч ще не визнаного винним, дати бичувати. Коли ж по бичуванні відповіді його будуть ті самі, що й перед бичуванням, визнати їх правдивими»[252]! Прокула майже у млості бачить, що частина цих ударів падає й на самого Пилата. Його штовхають, спихають… І нарешті збивають із прокураторського крісла… Понтій летить у прірву, що не має дна…
На мить Прокулиною уявою пролинув образ Кая…
«Як добре, що Кай від’їхав уже й цього не бачить!»
Але Кай зник… Натомість перед нею інша постать. Під цією постаттю Прокула могла б підписати лише: «Ясний спокій…»
Таж це Кай так говорив про того, кого звав «своїм Раббі», Вчителем! Прокула пам’ятає заяву Кая:
— Не приймаю стоїцизму, бо ж стоїцизм — це витривалість тіла, духа, але — без серця!
Пилат озвався тоді:
— А чи не гадаєш, сину, що наука твого Галилейського Раббі — само серце… без тіла?
Так… це було «тоді!» Тепер же довкола Прокули — мертва тиша.
Вона причаїлася, мов жива істота, тримає Прокулу й несе її вперед, до величезної, важкої, замкненої брами… Що ж за цією брамою? Небезпека чи порятунок? Замість відповіді брама помалу відчиняється… Її половини беззвучно роззявляються, мов щелепи потвори, що позіхає.
Прокула бачить, хоча лише уламок хвилини, в чадному світлі каганчика:
Перед нею — Людина… Він!.. Каїв Раббі, улюблений Пророк[253] Галилейський.
І він має судити Пилата… Понтія Пилата Справедливого, Понтія Пилата Прокуратора, найвищого суддю[254]!..
Однак самого Понтія Прокула не бачить. Тільки в тишу всмоктується спочатку ледве чутний, але далі все дужчий Пилатів голос…
І Прокула раптом розуміє жахливу правду: так, цілими століттями, довгими— предовгими віками, лунатиме той дорогий їй голос над світом… Повний розпуки, безнадії, лунатиме він не заглушений ні крикамto болесті, ні вигуками глуму й ненависті, ні реготом, ні прокльонами…
— Ecce Homo! Ecce Homo![255] — все те саме розпачливе слово гукає Пилат.
І Прокула знає чи то серцем чує, що цими словами Понтій Пилат не благає справедливості для когось… Але цим виправдовує себе самого…
Так, тільки людина! З усіма людськими кволостями! Тільки людина. Витривала, прудка, шляхетна і не зла… Справедлива, але… Й лукава при нагоді!.. Міцна… але може захитатись!..
251
Елізіум — місце, де за віруванням римлян і греків перебували щасливі душі померлих «блаженних».
252
Цей «закон бичування» зберігся ще в Палестині до XIV–XV століть. Про це свідчать чеські прочани до Святої Землі: Мартін Кабатник із Літомишля (рік 1492) та Ян Лобковіц на Газенштайні (1493–1494 p.). Рід князів Лобковіців мельницький. І в Мельнику та його околиці ще й досі збереглося багато їхніх замків. Крім них, було багато інших чехів, що подорожували по Палестині, як-от чеський князь Конрад Отто, чернець Ансберґ (ще в році 1189). Всі вони свідчать, що цей «закон бичування» існував ще при них.
253
Слово «пророк» у єгиптян, греків і римлян було лише титулом високої священичої гідності, а не мало того значення, яке придає йому Біблія.