Справжнього… реального, живого Пилата, того, що його знала й щиро любила Прокула цілих двадцять літ, того Пилата нема на світі.
Його тіло давно зітліло, обличчя стерлося з людської пам’яті… Залишилося навіки тільки кілька його слів, що неясно, бо лише уривками, переказують його думки…
Та залишилося ще його ім’я без обличчя, без форми, без тіла…
Але той вигук, той голос ширяє над безоднею вічності, кричить, квилить… І все повторює ці два слова: «Ecce Homo… Ecce Homo…»[256]
Прокула чує, що її наповняє такий безмежний жаль, такий безкраїй сум, що далі жити вона не зможе… І все, що було Клавдією Прокулою, розсипається попелом і летить у космічному гурагані за Пилатовими словами…
Матрона прокинулася від власного несамовитого крику. Угляділа себе на ліжку в кубікулумі[257] єрусалимського палацу.
Скрикнула вже свідомо:
— Геть звідси, з цього повного випарів фанатизму й безмежної злоби Єрусалима!.. Швидше до Цезареї!..
Побачила над собою обличчя смертельно зляканої Аретузи…
Але лише на мить. Упала знов на подушки: кошмарний сон не випускав її й ніс далі, як вихор…
Ось уже б’ється вона у хвилях пронизливої, стуленої імли… Впала ніби в якусь повінь хмар… Власне, впасти вона не може. Бо та прірва імли не має дна… Але ж не може й виплисти з неї…
Бо Прокула більше не має тіла! Вона стала сама тільки вогкою холодною імлою…
Тіла нема. Лишився самий зір. Зате ж сягає той незгаслий зір і торкається аж безкрайої порожнечі. Вхопити нема за що й нема чим! Але ж, он щось стоїть… Мармурова одинока колона…
Вона розколена. Але ж стоїть певно… Їй можна довіритися! На неї можна спертися! Її не звалять і сотки людей! Ані століття її не звалять…
Але Прокула ні за що в світі не сягла б до тієї колони.
Це ж бо той стовп бичування, що його якось показував їй ідумеєць Антипа у дворі замку Антонія, в тій ненависній Прокулі єрусалимській Преторії, де вкупі з Понтієм мусить перебувати і Прокула в час урядових відвідин Єрусалима Пилатом.
— До цього стовпа прив’язують ще не осуджених обвинувачених, бичують їх і по бичуванні знов допитують. Коли й по бичуванні відповідь та сама, її визнають за правдиву. Це наш закон… — пояснює іронічний голос ідумейця.
Але ж інший голос, переляканий, хлипаючий, голос Аретузи, будить Прокулу…
— Боги великі! Це ж тільки сон!.. Надворі вже білий день!..
Єрусалим повен ще голоснішого крику… Але до Прокулиного кубікулуму долітають бризки того розбурханого моря.
— Що там? — питає матрона схвильовану рабиню.
— Сьогодні, світла доміно, останній день суду над Галилейським Пророком, — говорить Аретуза, а її очі повні сліз.
Плаче над моєю хворобою? З переляку?.. Чи над тим Раббі?..»
І рід слова «Раббі» свідомість вертається до Прокули.
Жах, що пережила його у сні, знову обхоплює її:
— Арете! Біжи! Скажи панові, щоб прийшов негайно…
Невільниця здивовано і злякано підіймає очі:
— Таж світлий прокуратор чинить суд, ясна доміно…
— Тоді… біжи сама… скажи йому… конче скажи… Я прошу! Хай нічого злого не зроблять тому праведному!.. Так багато перетерпіла я цієї ночі, у сні, за нього…
…………………
З того дня три дальші доби пробула матрона без свідомості. Часами здавалося, що вона не живе…
Але хвороба піддалася. Чи лікарським знанням, чи кадилам жерців, бо й одні та другі пробули весь той час при ліжку дружини прокуратора.
— Таж, мабуть, — як казала Аретуза, — «чарами недуга прийшла, чарами й відійшла!»
Прокула видужала.
Однак спочатку ніби густа мла затягла перед нею світ.
— Немов я поза межами його! Або… поза межами життя!.. — дивувалась із свого стану матрона.
Жила без болісті. Але й без бажань. З порожньою думкою, з безвиразним поглядом очей, відзвичаєних від сну.
— Немов голос кличе мене… Але слів не чую… Не знаю, чий то голос і куди він мене кличе…
Часами їй здавалося, що то голос Кая…
Тоді тривожилася. Бо від часу, як Кай відплив до Таррагони, ще й досі не було гінця з листом… Ані звістки з дороги через зустрічних мореплавців!
— Може, Кай не ступає вже по землі живих? — думала, але мляво, як крізь сон…
І тільки чомусь про єдину справу не могла згадувати байдуже: навіщо послали разом із Каєм малу Гелу?
Ліпше було б лишити тут цю таємну істоту! Може, тепер була б «попередила»… якщо загрожує якась небезпека. Але малу муринку відіслано до Таррагони в дарунок богові-покровителеві, романізованому іберійському богові світла Абеліонові[258], що став «паладіумом» там, у тій Таррагоні, давній Преторії й оселі роду Понтіїв.
256
Цей Прокулин кошмар мені приснився у Таррагоні, де я тоді збирала різні дрібні деталі, пам’ятки, згадки та легенди, що стосувалися до родини Понтія Пилата.
258
Абеліон, бог світла, поезії та віщувань, нагадував римлянам і своїм ім'ям римського бога Аполлона. Цього бога особливо мала за свого патрона й шанувала Таррагона.