Лік, завжди бездоганного виробу, сьогодні не помагав, немов би то була звичайна вода. Дитина хвилювалася, рвалася з ліжка та белькотала незрозумілі звуки…
— Хоч давай котячої трави[310], що дітям ще не дається!..
Мабуть, промовила вголос, бо ж відразу почула за своєю спиною раду:
— Розтертих з молоком макових зернят! От тоді воно засне!
Радила ветха Бельга, найстарша з вільновідпущенок таррагонської фамілії рабів.
Уже при Каєвім народженні вона була «вільною слугою» в Преторії. Сама здавна не працювала фізично. Була старшою доглядачкою за рабинями. Звикла роздавати накази та виправляти зроблене іншими, не могла втриматись від ради навіть там, де сама чекала наказу[311]. Але Аполлодора й не обернулася. Хвору дитину вона догляне сама. Жодних рабинь на поміч не потребує! Макове молоко!.. Але!..
— Бельга може йти відпочити!
Однак, як стара була вже на порозі, жриця спитала:
— На коли звелів, молодий пан чекати свого повернення?
— Щойно, як зійшла вечірня зоря, від’їхав на весілля! Чи ж весільні гості втікають додому раніш, ніж зійде зоря вранішня? Якби ж то вдома чекала на нашого пана молода його пані!..
І Бельга роззявила для усміху беззубі уста, немов чорну рану.
— Добре! Хай Бельга вже лишить її саму! — хитнула головою жриця.
Схилилася над Гелою. Бліде, як воскова маска предків, обличчя Аполлодори було без зморщок, молоде, під міцно вже посивілим волоссям, покритим білим завоєм посвячених богам дів.
Напівголосно говорила сама до себе:
— Ні… це не хвороба… І не роздратування від душної днини з палючим африканським вітром… Тіло не пашить, дитина не плаче, як при болістях[312]. Куди ж воно дивиться? Немов чогось виглядає?.. Ну, куди ж ти простягаєш рученята?.. Що за знаки накреслює воно в повітрі?.. Аби це не ворожило лихих подій!..
Пригадувала, що робила Гела протягом дня.
Сьогодні більш, як завжди, ходила тінню за Каєм Понтієм, поки він був надворі. А потім усе стояла в нього під дверима, поки він писав. Коли ж траплялось їй наблизитися до Кая, лащилася кучерявою, як смушок, головою, терлася, гладилась об Каєву руку, як пещене котенятко.
Потім бігла до очищуючої — люстральної — води в Аполлоновім храмі, відділеному від Преторії тільки невеликим лавровим гайком, і верталася з намоченою у люстральній воді галузкою буксусу[313]. Коли ж Кай від’їздив, таки всунула йому в руку той буксус… Може, справді щось прочуває ця дивовижна дитина? Чи не боронила вона молодого Понтія від яких лихих сил? Від якихось уроків? Уроків тих, що заздрять йому?
Тим часом Гела знову схопилася з ліжка. Жриця поклала її на подушки, прикрила й сіла на краю ліжка. Взяла в свої руки чорні рученята дитини й міцно притисла великими пальцями пульс.
Чорне личко виявило заспокоєння, задоволення… Ніби Гела тільки цього чекала. За хвилинку заплющила очка… відкрила, потім знову заплющила. Кілька разів кліпнула обважнілими повіками й цілком затихла.
Повіки трохи піднялися. З-під них вогким смалем світився вузесенький пружок синявого білка, ясно вирізняючись на блискучому, немов з ебену вирізьбленому, личку.
— Чи може твій дух увільнитись від тягару життя, тіла[314]? — голосно промовила Аполлодора, не то до дівчинки, не то сама до себе.
По чорних повіках дівчатка пробігло легеньке тремтіння, мов легесенькі брижі під подувом вітру на поверхні озера.
«Чи це відповідь?» — помислила жриця.
Ще притиснула пальцями ручки дівчинки та промовила до неї:
— Хай же звільниться язик твій від невидного пута, що в’яже його. Говори!
Гела ворушила губами, але звук з них не злітав. Видно було, що вона намагається виконати наказ, але не може видати звуку.
Жрицю просвітлила раптом несподівана думка.
— Позичаю тобі свій голос!
Хотіла ще додати слівце «говори!» — але вже не могла, лише мовчки ворушила губами, як перед хвилиною Гела[315].
Натомість дівчинка заговорила виразно та ясно молодим, дзвінким, але низьким, як у жриці, голосом.
— Близько!.. А скільки з ними світла! Але ж і тіні… Скільки тіней лягає обік! Дивись! Бачиш? Зелений келех… Він стане на місці ліри!.. А правда — це ж олій у лампаді любові… Вони йдуть із Гори Спасіння… Це болісна мета! І по дорозі сліз не обітре ніхто… Ніхто!.. Хто ж світить каганцем, коли сходить сонце? Згаси своє світло, посвятна діво!.. Ти не підеш з ними… Але згаси! Бо вбоге воно… Sol veritatis, Sol justitiae, Sol victoriae…[316] — і заплуталась у словах, ніби в галузках ціпкої пнучої рослини. Глибоко зітхнула й замовкла. Дихала рівно й була цілком спокійна.
310
«Котяча трава», валеріана, дітям її не давали в дитячі роки авторки, бо «ослаблює дітям пам’ять».
311
Дуже характерна риса старих іспанських слуг, яких, ще за дитячих років авторки, не відсилали, коли вони постарілись у родині, якій служили ціле життя, але лишали їх у себе аж до смерті, даючи їм помешкання, їжу, одежу та 5–6 разів до року грошеві дарунки — на Різдво, Великдень, Трійцю, в день їх іменин, у день іменин господаря й господині та в національне свято Іспанії, 12 жовтня.
312
Жерці й жриці Аполлона (Фойбоса-Феба у греків) були й лікарями. Мали при своїх храмах, як на Делосі, наприклад, шпиталі, де лікували хворих, користуючись також і гіпнотизмом.
314
Лікування та вживання різних прийомів гіпнотизму не є ні вигадкою авторки, ні «нахилом до спіритизму», як писала колись українська преса про деякі оповідання авторки. До «спіритизму» не маю найменшого нахилу! Бо саме тому, що я католичка, не можу вірити, щоб духи померлих не мали іншого клопоту, як бачити живих, що викликають і запитують: «Чи виграє на лотереї число таке й таке?» «Що нині робить бабуня?» тощо. Трохи про гіпнотизм читала ще, як студіювала медицину в Парижі. Цікавило ж мене це тому, що знаю з археології, що жерці Аполлона-Фойбоса, особливо на Делосі, та жерці єгипетські часто вживали гіпнотизм при лікуванні.
315
Я особисто такого явища не бачила. Але колеги, лікарі-психіатри казали мені, що подібні явища цілком можливі, особливо в індивідуумів, що не народилися глухонімими, але втратили дар слова з великого переляку, наслідком хвороби. Подібні випадки бували в «La Salpetriere — паризькому шпиталі, де лікують нервові зворушення, істерію та подібні хвороби.
316
Sol veritatis — сонце правди, Sol justitiae — сонце справедливості, Sol victoriae — сонце перемоги.