І бачить Маріам, як розпливаються снами-привидами дев’ять чорних муз… жерці, жриця, дівчатко… вівтар і посвятний вогонь…
Тільки бард-співець залишився біля Магдалини. Схилив голову й озвався:
— Прийшов нам час відійти. Рушимо в країни, де людські душі ще такі близькі душам лісів і потоків, що здібні розуміти тільки їхню мову. Бо більшого не здолає прийняти їхній занадто ще молодий дрімлючий дух…
Вранішній промінь пробудив-освітив сонні в пітьмі сталактити.
І вони запалали, як вогні смолоскипів, знерухомілих ще перед тисячами літ… Засяяли скам’янілі вогні водограїв, засвітились іскристі колонади.
Магдалина вбирала цілою істотою цю сяйливу красу.
А душею швидко-швидко пролетіла згадка про те, що чула від римлян про таємничих друїдів:
«Вони несуть перше проміння релігії й науки ледве ще пробудженому людському духові. Подають перші початки культури таким способом, яким ці напівпробуджені ще людські інтелекти можуть її прийняти.
Коли ж ці примітивні душі починають думати, проявляти ініціативу, жити вже людським розумним життям, а не піввегетативним, друїди відходять. Зникають так само таємничо, як і з’явились. Хоч ніхто їх не переслідував і не гнав».
Куди ж ідуть вони? Куди зникають.? Того ніхто не знає.
Але знаходили друїдів та пам’ятки по них лише в дрімучих лісах[395], у диких, непривітних горах[396], на суворих морських берегах[397] північних морів…
…………………
— Як зветься те місце, що на ньому стою? — злетіло нарешті з Магдалининих уст.
— Castellum Montis Securi[398], Замок Гори Спасіння звуть римляни ці неприступні гори. Mont Salvat[399] зватимуть дальші людські покоління це місце… Зватимуть у співах, легендах, коли вже й само слово «друїд» стане казкою!.. І зник друїд, сам як срібна казка, в золоті ранку…
Розплився останньою хмаркою опалевої імли…
Магдалина лишилася сама, в самому серці Гори Спасіння[400], звільнена від останньої примари, що переслідувала її, — від минулого!
XII. ДЕНЬ ЗУСТРІЧІ
Каїв лист не знайшов уже Прокули в Юдеї. Мусив доганяти прокураторову дружину…
Перейшовши ж Юдею, міг би той лист почути багато дивовижних чуток…
«Прокуратор Пилат цілком ошалів з кохання до мідянокосої гетери з Магдали!»
«З ревнощів вигнав з дому сина! Того, знаєте, що то носив її на руках під час землетрусу в Тиверіаді!»
«Заслав на вигнання дружину!»
«Юстіцію?»
«Аякже! Щоб не перешкоджала!»
«Дарма, що Понтія Прокула нечувано принижувалася!»
«Подумайте, навіть у себе приймала гетеру!»
«Та коли б тільки у себе приймала! Ні! Сама-сама, як прохачка, до неї приходила!»
Але більшість ставилася до цих чуток як до спліток: надто неймовірні були вони. До того ж поводження та вдача прокуратора давали багато іншого матеріалу язикам, що мали подостатком дозвілля.
Але було чимало й таких, що бодай із злорадності хотіли тому дійняти віри. А цю «віру» підкреслювали деякі «безперечні факти».
Цілком відверто Пилат поставив на ноги римську карту[401], а частинно й військо, щоб за всяку ціну розшукали Лазареву родину. Навіть проголосив грошову нагороду тому, хто вкаже правильний слід.
Хотів безпосередньо почути про діяльність юдейського вищого духовенства.
І сам не сидів без руху.
Був і в Цезареї, і в Тиверіаді. Заїздив і до Єрусалима… Ніби ніде не знаходив собі ні місця, ні спокою…
— Маріам глузує з прокуратора! — потихеньку пустив чутку Єгонатан. — Вона ховається навмисне, щоб піднести собі ціну!
Ця стріла була отруйна: брала на глум цезарського намісника й дратувала побожну юдейську еліту.
Не були байдужі до цієї думки й римські урядовці, й військова старшина. Бо римляни не любили подавати причину до осмішування себе.
Природним наслідком цих чуток і фактів були нові доноси до Рима.
Щоправда, цього разу не закидали Пилатові державної зради, але образу Прокулиної честі, зневаги римської матрони, приниження римського престижу й гідності римського урядовця. А передусім, зневаження посвятного для римлян стану подружжя!
Принагідно згадувалося також, що прокуратор своєю негнучкістю сам провокує населення до заколотів… Бо ж нарід ізраїльський визнає закони римські, даючи немало доказів, що шанує їх… Хто ж бо на світі не знає мудрості римських законів?
400
Провансальські й русільйонські легенди про Марію Магдалину говорять, що вона довший час жила на горі Montsegur. Назва, перероблена з латинського Mons Securus. Там нібито сховала келех св. Грааля. «Грааль» — також провансальське слово, «gresal» (грезаль), якого донині вживають у Провансі. Означає воно «посуд». Гора Montsegur грала велику роль за Альбігойської війни (XIII століття). За легендами, там сховано скарби альбігойців, що їх звали ще «катари» (Cathares — чисті). Але серед цих скарбів найдорожчий був св. Грааль. Однак його «вивезли підземними ходами» аж в Іспанію (це не так далеко!), де сховали у горі Монсеррат… То ж ті «ходи» існують! Чому я цікавилася ціле своє життя цим св. Граалем? Бо не за легендою, але цілком документально історично, один із далеких предків моєї матері, альбігоєць Гільєльмо де Кастро, втік на Україну. А в XV столітті в Україну прийшов ще інший предок, де Кастро — Карлос. Його історію я розповіла в повісті «Предок», виданій та вже вичерпаній (р. 1937). Чорновик рукопису маю. Рід де Кастро, нащадків Гільєльмо, існував ще в Україні перед першою світовою війною. Я їх знала. Були вони добрі католики й ображались, коли їм хтось нагадував альбігойців. Я також добра католичка. Саме тому й цікавлюсь св. Граалем та альбігойцями.