Апостол Петро охопив руками свою білу тремтячу голову й безмовно благав:
«Господи! Господи! Кому ж ти віддав над світом владу? І ти ще хочеш закласти свою столицю в цьому місті?»
Розділ LVII
Тим часом сонце спустилося до обрію і мовби плавилося в призахідній заграві. Видовище завершилось. Люд почав покидати амфітеатр і вихлюпуватися через воміторії на місто. Августіани тільки зволікали, очікуючи, поки спаде хвиля. Весь їхній гурт, покинувши свої місця, зібрався біля підвищення, де імператор опинився знову, щоб вислухати похвали. Хоча глядачі не шкодували йому оплесків одразу після закінчення пісні, цього для нього було не досить, сподівався ж бо шаленого захвату. Марно звучали тепер славослів'я, марно весталки цілували його «божественні» руки, а Рубрія схилилася до нього так, що аж рудувата її голова торкнулася його грудей. Нерон був незадоволений і не міг цього приховати. Дивувало його також і непокоїло водночас, що Петроній зберігає мовчанку. Які-небудь хвалебні слівця, а разом з тим влучно відзначені вдалі місця пісні з його вуст були б йому в ту хвилину великою втіхою. Врешті, не витримавши, кивнув Петронію і, коли той піднявся на підвищення, сказав:
— Скажи…
І Петроній відповів холодно:
— Мовчу, бо не можу знайти слів. Перевершив сам себе.
— Так і мені здавалось, одначе ж цей люд…
— Чи можна вимагати від метисів, аби зналися на поезії?
— Отже, зауважуєш і ти, що не подякували мені так, як я на це заслужив?
— Бо невдалий час обрав.
— Чому?
— Тому, що мозок, задурманений запахом крові, не здатний слухати уважно.
Нерон стиснув кулаки і відповів:
— Ах! Ці християни! Спалили Рим, а тепер кривдять і мене. Які ще кари для них вигадати?
Петроній зрозумів, що йде невірним шляхом і що слова його чинять дію, протилежну тій, якої він хотів досягти, тож, бажаючи відвернути думку імператора в інший бік, нахилився до нього і прошепотів:
— Пісня твоя чудова, але зроблю тобі тільки одне зауваження: в четвертому рядку третьої строфи метрика далеко не найкраща.
Нерон почервонів од сорому, ніби його зловили на ганебному вчинку, подивився з перестрахом і відповів так само тихо:
— Ти все помічаєш!.. Знаю!.. Перероблю!.. Але ніхто більше не помітив? Правда? Ти ж, заклинаю тебе любов'ю богів, не говори нікому… якщо… тобі життя дороге…
На це Петроній нахмурив брови і з виразом нудьги та нехоті відповів:
— Можеш мене, божественний, скарати на смерть, якщо тобі заважаю, та не лякай нею мене, позаяк боги ліпше знають, чи боюсь її.
І, говорячи так, почав дивитись імператору просто в вічі, той же за хвилину відповів:
— Не гнівайся… Знаєш, що тебе люблю…
«Погана прикмета!» — подумав Петроній.
— Хотів сьогодні запросити вас на бенкет, — вів далі Нерон, — але волію зачинитись і шліфувати той клятий рядок третьої строфи. Крім тебе, помилку міг помітити ще Сенека, а може, й Секунд Карин, але зараз їх позбудуся.
Сказавши це, погукав Сенеку й повідомив йому, що посилає його разом із Акратом і Секундом Карином до Італії та в усі провінції по гроші, які наказує їм стягнути з міст, зі знаменитих храмів — словом, звідусіль, де тільки можна їх буде знайти або витиснути. Але Сенека, який зрозумів, що його змушують бути грабіжником, святотатцем і розбійником, рішуче відмовився.
— Мушу їхати в село, повелителю, — сказав, — і там очікувати смерті, позаяк я старий і нерви мої хворі.
Іберійські нерви Сенеки були міцнішими за Хілонові, й не такі вже хворі, але здоров'я його було загалом кепське, бо схожий був на тінь і голова останнім часом побіліла повністю.
Нерон, подивившись на нього, подумав, що, може, дійсно чекатиме недовго на його смерть, і відповів:
— Не хочу наражати тебе на небезпеку подорожі, якщо хворий, але з любові, що її маю до тебе, бажаю тебе мати поблизу, тож, замість поїздки в село, зачинишся в своєму домі й не покидатимеш його.
Після чого розсміявся й додав:
— Коли пошлю Акрата й Карина самих, то це все одно що послати вовків за вівцями. Кого ж над ними поставити начальником?
— Постав мене, повелителю! — сказав Доміцій Афр.
— Ні! Не хочу накликати на Рим гніву Меркурія, якого ви присоромили, перевершивши його у злодійському ремеслі. Треба мені якого-небудь стоїка, як Сенека або як мій новий друг-філософ Хілон.
Сказавши це, почав оглядатись і запитав:
— А що сталося з Хілоном?
Хілон же, прийшовши до тями на свіжому повітрі й повернувшись до амфітеатру, ще коли імператор співав, підступив ближче і сказав:
— Я тут, сяючий сину Геліоса й Селени. Був хворим, але твій спів зцілив мене.
— Пошлю тебе до Ахайї, — сказав Нерон. — Ти мусиш знати до аса, скільки там є в кожному храмі.
— Учини так, о Зевсе, і боги припровадять тобі таку данину, якої ніколи нікому не припроваджували.
— Вчинив би так, але не хочу тебе позбавляти можливості бачити ігри.
— О Ваале!.. — сказав Хілон.
Але августіани, зрадівши, що настрій імператора поліпшився, почали сміятися та кричати:
— Ні, ні, повелителю! Не позбавляй цього мужнього грека можливості бачити ігри.
— Але позбав мене можливості бачити цих крикливих капітолійських гусят, чий мозок, узятий разом, не заповнить і жолудевої шкаралупки, — заперечив Хілон. — Пишу ось, первородний сину Аполлона, гімн по-грецьки на твою честь і тому хочу провести кілька днів у храмі муз, аби благати їх про натхнення.
— О, ні! — закричав Нерон. — Хочеш ухилитися від наступних ігор! Нічого не вийде!
— Присягаюся, повелителю, що пишу гімн.
— Так будеш писати вночі. Благай Діану про натхнення, адже вона сестра Аполлона.
Хілон опустив голову, поглядаючи зі злістю на присутніх, які знову почали сміятись. Імператор же звернувся до Сенеціона й до Суїлія Неруліна:
— Уявіть собі, — сказав він, — із призначених на сьогодні християн удалось упоратися ледве що з половиною.
На це старий Аквіл Регул, великий знавець усього, що стосується амфітеатру, подумав хвилину й зауважив:
— Ті видовища, в яких виступають люди sine armis et sine arte[369], тривають так само довго, але менш цікаво.
— Накажу давати їм зброю, — відповів Нерон.
А забобонний Вестин раптом вийшов із стану задумливості й запитав таємничим голосом:
— Чи помітили ви, що вони, помираючи, щось бачать? Дивляться вгору й помирають, буцім без страждань. Я певен: вони щось бачать…
Сказавши це, підвів очі до отвору в даху амфітеатру, над яким уже ніч почала розстилати свій усипаний зірками веларій. Але решта августіанів відповіли сміхом і жартівливими припущеннями, що християни можуть бачити у хвилину смерті. Тим часом імператор подав знак рабам зі смолоскипами і покинув цирк, а за ним весталки, сенатори, сановники й августіани.
Ніч була ясна, тепла. Перед цирком ще товпилися люди, що хотіли побачити імператора, та якісь похмурі й мовчазні. Тут і там пролунали оплески і стихли відразу. Скрипучі повози все ще вивозили зі споліарію криваві останки християн.
Петроній і Вініцій сиділи на ношах мовчки. Тільки поблизу вілли Петроній запитав:
— Чи подумав ти про те, що я тобі говорив?
— Так, — відповів Вініцій.
— Чи ти віриш, що тепер і для мене це справа найбільшої ваги? Мушу її визволити наперекір імператору і Тигелліну. Це боротьба, в якій я твердо вирішив перемогти, така собі гра, в якій хочу виграти, хоч би й ціною власного життя… Сьогоднішній день утвердив мене в цьому намірі.
— Нехай тебе винагородить Христос!
— Ось побачиш.
Так розмовляючи, зупинилися перед дверима вілли й зійшли з нош. У цю хвилину якась темна постать наблизилася до них і запитала:
— Ти — шляхетний Вініцій?
— Так, — відповів трибун. — Чого тобі треба?
— Я — Назарій, син Міріам; прийшов із в'язниці й приніс тобі звістку про Лігію.
Вініцій поклав йому руку на плече і при світлі смолоскипа подивився йому в вічі, не в силі вимовити й слова, але Назарій відгадав запитання, що завмерло на його вустах, і відповів: