— Тобто, — сказав Петроній, — говориш так: «Я Херею не схвалюю, але то був прекрасний чоловік і якби боги послали нам таких якомога більше».
Але Сцевін змінив тему розмови і почав несподівано вихваляти Пізона. Славив його рід, його шляхетність, його прихильність до дружини і, врешті, розум, спокій та рідкісний дар залучати людей.
– Імператор бездітний, — сказав, — і всі бачать наступником Пізона. Без сумніву кожний допоміг би йому з усією душею прийти до влади. Любить його Феній Руф, рід Аннеїв йому відданий. Плавтій Латеран і Туллій Сенеціон скочили б за нього в огонь. Те ж саме Натал, і Субрій Флав, і Сульпіцій Аспер, і Афраній Квінціан, і навіть Вестин.
— З цього останнього небагато Пізонові користі, — відповів Петроній. — Вестин боїться власної тіні.
— Вестин боїться снів і духів, — відповів Сцевін, — але чоловік він енергійний, і його справедливо хочуть обрати консулом. За те, що він у душі проти переслідування християн, не мусиш ти його засуджувати, бо й ти зацікавлений у тому, щоб це безумство припинилося.
— Не я, а Вініцій, — сказав Петроній. — Заради Вініція хотілося б мені врятувати одну дівчину, але не можу, бо позбувся прихильності Агенобарба.
— Як це? Чи не помітив ти, що імператор знову наближає тебе і починає з тобою заговорювати? І скажу тобі чому. Ось збирається знову до Ахайї, щоб там співати грецькою мовою власні пісні. Горить бажанням вирушити в цю подорож, але разом з тим дрижить від думки про насмішкуватість греків. Вважає, що там або йому може випасти найбільший успіх, або його може спіткати величезний провал. Потребує доброї поради і знає, що ліпше за тебе ніхто йому не може її надати. Ось привід для повернення прихильності.
— Лукан міг би замінити мене.
— Міднобородий ненавидить його і в душі засудив його на смерть. Шукає тільки причину, бо він завжди шукає причин. Лукан розуміє, що треба поспішати.
— Присягаюся Кастором! — сказав Петроній. — Можливо, це так. Але мав би ще один спосіб швидкого повернення прихильності.
— Який?
— Повторити Міднобородому те, що ти говорив хвилину тому.
— Я нічого не говорив тобі! — вигукнув схвильовано Сцевін.
Петроній поклав йому руку на плече:
— Ти назвав імператора безумним, передбачав наступництво Пізона і сказав: «Лукан розуміє, що треба поспішати». Із чим це ви хочете поспішати, carissime?
Сцевін зблід, і хвилину вони дивились один одному в вічі.
— Не повториш!
— Присягаюся стегнами Кіприди! Ти таки мене добре знаєш! Ні! Не повторю. Нічого не чув, але теж і не хочу нічого чути… Розумієш! Життя закоротке, аби варто було вживати якихось заходів. Прошу тебе тільки, щоб відвідав сьогодні Тигелліна і розмовляв з ним так само довго, як зі мною, про що захочеш.
— Для чого?
— Для того, аби, якщо мені скаже колись Тигеллін: «Сцевін був у тебе», я міг йому відповісти: «Того самого дня був також і в тебе».
Слухаючи його, Сцевін зламав тростинку зі слонової кістки, яку мав у руці, і відповів:
— Нехай лиха доля впаде на цю річ. Буду сьогодні в Тигелліна, а потім на бенкеті в Нерви. Адже й ти будеш. В усякому разі до зустрічі післязавтра в амфітеатрі, де виступлять уже рештки християн!.. До побачення!
— Післязавтра, — повторив, залишившись сам, Петроній. — Отже, не можна втрачати часу. Агенобарб дійсно потребує мене в Ахайї, тож, може, рахуватиметься зі мною.
І вирішив спробувати останній засіб.
На бенкеті в Нерви імператор зажадав, аби Петроній був напроти нього, бо хотів поговорити з ним про Ахайю та про міста, в яких є шанси виступити найліпше. Йшлося найбільше про афінян, яких він боявся. Інші августіани зосереджено слухали ту розмову, щоб, вихопивши окрушини суджень Петронія, видавати пізніше їх за свої власні.
— Здається мені, що я досі ще не жив, — сказав Нерон, — і що з'явлюся на світ лише в Греції.
— Народишся для нової слави та безсмертя, — відповів Петроній.
— Сподіваюся, що так і станеться й Аполлон не виявиться заздрісним. Якщо повернуся з тріумфом, здійсню йому гекатомбу, якої жоден бог не мав досі.
Сцевін процитував вірш Горація:
— Корабель стоїть уже в Неаполісі, — сказав імператор. — Хотів би виїхати й завтра.
На це Петроній підвівся і, дивлячись просто в вічі Нерона, сказав:
— Дозволь, божественний, я спершу влаштую весільний бенкет, на який передовсім запрошую тебе.
— Весільний бенкет? Який? — запитав Нерон.
— Вініція з донькою лігійського царя, а твоєю заручницею. Вона, щоправда, тепер у в'язниці, але, по-перше: як заручниця не може бути ув'язнена, а по-друге: ти сам зволив одружити Вініція з нею, твої вироки, як вироки Зевса, незаперечні — тому накажи випустити її з в'язниці, і я віддам її женихові.
Холоднокровність і спокійна впевненість, з якою мовив Петроній, збили з пантелику Нерона, який губився завше, коли хтось говорив з ним таким тоном.
— Знаю, — відповів опускаючи очі. — Думав про неї та про того велетня, який задушив Кротона.
— У такому разі обоє врятовані, — відповів спокійно Петроній.
Але Тигеллін прийшов на допомогу своєму повелителю:
– Її ув'язнено з волі імператора, ти ж сказав, Петронію, що вироки його незаперечні.
Всі присутні, які знали історію Вініція та Лігії, прекрасно розуміли, про що йдеться, тож замовкли, зацікавлені, чим завершиться розмова.
– Її ув'язнено через твою помилку і через твоє незнання «права народів», усупереч волі імператора, — заперечив Петроній. — Тигелліне, ти наївний чоловік, але ж і ти не будеш стверджувати, що вона підпалила Рим, бо, зрештою, коли б навіть так стверджував, імператор би тобі не повірив.
Але Нерон уже опанував себе і почав примружувати свої короткозорі очі з виразом невимовної єхидності.
— Петроній має рацію, — сказав за хвилину.
Тигеллін здивовано глянув на нього.
— Петроній має рацію, — повторив Нерон. — Завтра перед нею відчиняться ворота в'язниці, а про весільний бенкет ми побалакаємо в амфітеатрі.
«Я знову програв», — подумав Петроній.
І, повернувшись додому, був уже певен, що надійшов край життю Лігії, тож уранці наступного дня послав до амфітеатру надійного вільновідпущеника, аби той домовився з доглядачем споліарію про видачу її тіла, бо хотів передати його Вініцію.
Розділ LXVI
За часів Нерона ввійшли в звичай вечірні вистави як у цирку, так і в амфітеатрі, що раніше були нечастими й давались у винятковому випадку. Августіанам подобалося це, бо нерідко після них улаштовувалися бенкети й пиятики, які тривали аж до ранку. Хоча люд уже був пересичений кровопролиттям, одначе, коли рознеслася вістка, що добігають кінця ігри і що останні християни мають померти на вечірній виставі, незліченні натовпи кинулися до амфітеатру. Августіани з'явились усі, бо здогадувалися, що імператор вирішив розважити себе трагедією страждань Вініція. Тигеллін тримав у таємниці, які муки було призначено для нареченої молодого трибуна, але це тільки розпалювало загальну цікавість. Ті, хто колись бачив її у Плавтіїв, розповідали тепер чудеса про її красу. Інших передовсім турбувало питання, чи дійсно побачать її сьогодні на арені, багато з-поміж тих, хто чув відповідь, яку дав імператор Петронію в Нерви, тлумачили її собі подвійно. Дехто припускав просто, що Нерон оддасть або, може, вже віддав дівчину Вініцію: згадували ж бо, що була заручницею, тож їй дозволено вшановувати такі божества, які їй подобаються, і «право народів» її не дозволяло карати.
Непевність, очікування й зацікавлення опанували всіх глядачів. Імператор прибув раніше, ніж зазвичай, і враз із його прибуттям почали знову шепотітися, що все-таки має статися щось надзвичайне, позаяк Нерона, окрім Тигелліна та Ватинія, супроводжував Кассій, центуріон гігантського зросту й велетенської сили, якого імператор брав із собою тільки тоді, коли хотів мати поруч захисника, приміром, коли вирушав у нічні походи на Субуру, де влаштовував собі розвагу, яка називалася «сагатіо», — на солдатському плащі підкидали в повітря дівчат, що зустрілися по дорозі. Помічено також, що в самому амфітеатрі вжито певних запобіжних заходів. Преторіанської сторожі збільшено, і командував нею не центуріон, а трибун Субрій Флав, знаний досі своєю сліпою відданістю Нерону. Певна річ, імператор прагнув убезпечити себе від вибуху розпачу Вініція, і цікавість зросла ще більше.
378
Тебе, кораблю, хай ведуть
Кіприда — могутня з богинь,
Братів Єлени — зірок — промені,
Вітрів повелитель і батько…