І він пригадував, як навчав людей любові, як їм говорив, що хоч би й роздали маєтність убогим, хоч би й оволоділи мовами всіма й усіма таємницями, й усіма науками, ніщо вони без любові, милосердної, терпеливої, що не заподіює зла, не прагне поклоніння, все скасовує, всьому вірить, усього сподівається, все витримує.
Ось і його життя спливло в навчанні людей такої істини. І тепер говорив собі: «Яка ж сила її спростує і що її переможе? Невже притлумити її зуміє імператор, хоч би й удвічі більше мав легіонів, удвічі більше міст і морів, і земель, і народів?»
І йшов за нагородою як переможець.
Процесія звернула врешті з широкої дороги на вузьку стежку, що вела на схід, до джерела Сальвія. На вересах лежало червоне сонце. Біля джерела центуріон зупинив солдатів, бо час настав.
Але Павло, перекинувши через плече хустку Плавтілли, щоб зав'язати собі нею очі, підвів погляд, який випромінював безмежний спокій, і молився. Так! Час настав, але він бачив перед собою великий зоряний шлях, який вів до неба, і в душі молився тими самими словами, що їх, з усвідомленням своєї виконаної служби та близької кончини, написав раніше: «У боротьбі придатним був, віру зберіг, шлях завершив, наостанок призначено мені вінець правосуддя».
Розділ LXXII
А Рим, як і раніше, безумствував — здавалося, що це місто, яке підкорило світ, починає через брак керівництва руйнуватись од внутрішніх чвар. Ще до того як для апостолів настала остання година, виявлено змову Пізона, а після неї почалася така косовиця найвищих голів у Римі, що тим навіть, хто вбачав бога в Нероні, зрештою видався він богом смерті. Жалоба впала на місто, страх поселився в оселях і в серцях, але портики прикрашалися плющем і квітами, заборонено було виявляти глибокий сум по загиблих. Люди, прокидаючись уранці, задавали собі запитання, чия черга надійде сьогодні. Кортеж привидів із потойбіччя, що тягнувся за імператором, збільшувався з кожним днем.
Пізон поплатився за змову головою, а за ним пішли Сенека і Лукан, Феній Руф і Плавтій Лютеран, і Флавій Сцевін, і Афраній Квінціан, і розпусний співучасник безчинств імператора Туллій Сенеціон, і Прокул, і Арарик, і Авгурин, і Ґрат, і Силан, і Проксум, і Субрій Флав, колись відданий усією душею Нерону, і Сульпіцій Аспер[384]. Одних звела зі світу власна нікчемність, других — боягузтво, третіх — багатство, деяких — сміливість. Імператор, наляканий самою кількістю змовників, оточив міські мури солдатами і тримав місто мовби в облозі, посилаючи щодня центуріонів зі смертними вироками до підозрюваних. Приречені низькопоклонничали ще в листах, повних лестощів, дякуючи імператорові за вирок і заповідаючи йому частину майна, аби решту врятувати для дітей. Здавалося врешті-решт, що Нерон навмисно переходить усі межі, щоб переконатися, до чого спідлилися люди і як довго терпітимуть його криваве володарювання. За змовниками стратили їхніх родичів, друзів і навіть просто знайомих. Мешканці чудових, споруджених після пожежі будинків, виходячи на вулицю, були впевнені, що побачать цілі низки похоронних процесій. Помпей, Корнелій Марціал, Флавій Непот і Стацій Доміцій[385] загинули, звинувачені в недостатній любові до імператора; Новій Приск — як друг Сенеки; Руфрія Криспіна позбавили права на вогонь і воду за те, що колись був чоловіком Поппеї. Великого Тразею звела зі світу доброчесність, багато хто поплатився життям через шляхетне походження, навіть Поппея стала жертвою хвилинного спалаху гніву імператора.
А сенат плазував перед жахливим владикою, споруджував на його честь храми, давав обітниці за його голос, увінчував його статуї та призначав йому жерців, як богові. Сенатори із дрожем у душі йшли на Палатин, аби вихваляти спів «Періодонікія» й безумствувати з ним разом на оргіях серед оголених тіл, вина та квітів.
А тим часом знизу, із ґрунту, просякнутого кров'ю і слізьми, тихо, але неухильно підіймалися вруна із зерна, посіяного Петром.
Розділ LXXIII
Вініцій — Петронію:
«Знаємо й тут, carissime, що діється в Римі, а чого не знаємо, те нам повідомляють твої листи. Коли кидаєш камінь у воду, хвилі розходяться все далі й далі колами, тож така хвиля безумства й злоби дійшла з Палатину аж до нас. По дорозі до Греції побував тут посланий імператором Каррінат, який пограбував міста і храми, щоб поповнити порожню казну. Ціною поту і сліз людських будується в Римі Золотий палац. Можливо, світ не бачив досі такого будинку, але ж не бачив і таких кривд. Ти ж бо знаєш Карріната. Подібним до нього був Хілон, аж поки смертю спокутував своє життя. Але до найближчих поселень не дійшли його люди, може, тому, що немає тут ні храмів, ні скарбів. Питаєш, чи ми в безпеці? Відповім тільки, що про нас забули, і нехай цього тобі вистачить. У цю хвилину з портика, під яким пишу, бачу нашу спокійну затоку, а на ній Урса в човні, що запускає сіть у світлу воду. Дружина моя біля мене пряде червону вовну, а в садах під тінню мигдальних дерев співають наші раби. О, що за спокій, carissime, і яке цілковите забуття колишніх тривог і страждань! Але це не Парки, як пишеш ти, прядуть солодку нитку нашого життя, це благословляє нас Христос, любий наш Бог і Спаситель. Скорбота і сльози знайомі нам, бо наше вчення велить нам оплакувати чужу недолю, але навіть і в тих сльозах таїться незнана вами розрада, що колись, як сплине час життя нашого, зустрінемо всіх дорогих нам загиблих і тих, кому ще доведеться накласти головою за істину Божу. Для нас Петро й Павло не померли, а народились у славі. Душі наші бачать їх і, коли очі плачуть, серця веселяться їхніми веселощами. О так, любий, щасливі ми таким щастям, якого ніщо зруйнувати не зможе, позаяк смерть, яка для вас є завершенням усього, для нас буде тільки переходом до ще більшого спокою, більшого кохання, більшої радості.
І так збігають наші дні й місяці в сердечній злагоді. Слуги наші й раби вірують у Христа, адже він любов заповідав, отож і любимо всі одне одного. Не раз, коли сонце заходить або коли місяць блищить уже на воді, розмовляємо з Лігією про колишні часи, які нині видаються нам сном, і, коли подумаю, що ця люба голова, яку я щодня гойдаю на грудях, близькою була до муки й загибелі, всією душею славлю Господа мого, бо з тих рук він єдиний міг її вирвати, врятувати на арені й повернути мені назавше. О Петронію, бачив же, скільки це вчення дає розради і стійкості в недолі, скільки терплячості й мужності перед лицем смерті, тож приїдь, подивися, скільки дає щастя в звичайних буднях життя. Бачиш, люди не знали досі Бога, якого б можна було любити, тому не любили й одне одного, і звідси йшла їх недоля, бо як світло з сонця, так щастя з любові випливає. Не навчили їх цієї істини ні законодавці, ні філософи, і не було її ні в Греції, ні в Римі, а коли говорю: ні в Римі, — це значить на всій землі. Сухе й холодне вчення стоїків, до якого схиляються люди доброчесні, гартує серця, як меч, але радше робить їх байдужими, замість того щоб робити ліпшими. Але навіщо це я говорю тобі, який більше навчався й більше за мене знає. Ти ж знав також Павла з Тарса і не раз розмовляв з ним подовгу, тож знаєш найліпше, що проти істини, яку він проповідував, усі вчення ваших філософів і риторів хіба не є мильними бульбашками й порожнім брязкотом слів без значення? Пам'ятаєш запитання, яке він задав: „А коли б імператор був християнином, невже не почувалися б ви безпечнішими, певнішими у володінні тим, чим володієте, чужими тривогам і спокійними за завтрашній день?“ Але ж ти сказав мені, що наше вчення — ворог життя, а я відповім тобі тепер, що, коли б від початку мого листа повторював лише два слова: „Я щасливий!“, — і то висловити свого щастя тобі не зумів би. Скажеш мені на це, що моє щастя — це Лігія! Так, любий! Тому, що кохаю її безсмертну душу і що обоє любимо одне одного в Христі, а в такій любові немає ні розлук, ні зрад, ні перемін, ні старості, ні смерті. Бо коли мине молодість і врода, коли зів'януть наші тіла і настане смерть, любов залишиться, позаяк залишаться душі. Перш ніж очі мої розкрилися на світло, я готовий був заради Лігії підпалити навіть власний дім, а тепер тобі говорю: не кохав її, бо кохати навчив мене лише Христос. У ньому — джерело щастя та спокою. Це не я говорю, це сама очевидність. Порівняй ваші пронизані тривогою насолоди, ваші непевні захоплення завтрашнім днем, ваші оргії, подібні до поминальних тризн, із життям християн, і знайдеш готову відповідь. Але щоб міг ліпше порівняти, приїдь у наші пропахлі чебрецем гори, до наших тінистих гаїв, на наші вкриті плющем береги. Чекає на тебе тут спокій, якого ти давно не зазнавав, і серця, що люблять тебе щиро. Ти ж, маючи душу шляхетну й добру, мусиш бути щасливим. Гострий твій розум зуміє розпізнати істину, а розпізнавши, полюбиш її, — адже можна бути їй ворогом, як імператор і Тигеллін, але байдужим до неї ніхто бути не зуміє. О мій Петронію, удвох із Лігією тішимо себе сподіванням, що побачимо тебе незабаром. Бувай здоровий, щасливий і приїзди».
384