— А якби тобі, — сказав Петроній, — звернутися, приміром, до жерців Серапіса. Без сумніву, є серед них, як узагалі серед жерців, багато шахраїв, є, одначе, такі, що проникли в дивовижні таємниці.
Але говорив це без віри й голосом невпевненим, позаяк сам відчував, що в устах його ця порада може видатися нікчемною і навіть смішною.
Вініцій же потер чоло й мовив:
— Чари!.. Бачив я чаклунів, які вдавалися до потойбічних, незнаних сил для свого зиску та спрямовували їх на шкоду своїм ворогам. Але християни живуть в бідності, ворогів прощають, проповідують смиренність, доброчесність і милосердя — навіщо їм чари й для чого до них вдаватися?..
Петронію стало прикро, що він не може знайти розв'язки до всіх питань, але визнавати йому цього не хотілося, тож відповідав, аби дати яку-небудь відповідь:
— Це нова секта…
Помовчавши, додав:
— Присягаюся мешканкою пафоських гаїв[253]! Як це все псує життя! Ти захоплюєшся добротою та чеснотами цих людей, а я тобі скажу, що вони погані, тому що є ворогами життя, мов хвороби й сама смерть. Їх доволі маємо й так! Не треба нам іще й християн. Полічи тільки: хвороби, імператор, Тигеллін, вірші імператора, шевці, що правлять нащадками давніх квіритів, вільновідпущеники, що засідають у сенаті. Присягаюся Кастором, досить і цього! Це згубна й огидна секта! А ти пробував стріпнутися з тих прикрощів і насолодитися трохи життям?
— Пробував, — відповів Вініцій.
І Петроній розсміявся та сказав:
— Ох, зраднику! Через рабів хутко розходяться новини: спокусив мою Хрисотеміду!
Вініцій гидливо махнув рукою.
— В усякому разі дякую тобі, — мовив Петроній. — Пошлю їй пару черевичків, розшитих перлами; моєю любовною мовою це значить: «Іди собі!» Вдячний тобі подвійно: по-перше, що не прийняв Евніку, по-друге, що позбавив мене Хрисотеміди. Послухай мене: бачиш перед собою чоловіка, що прокидався рано, купався, бенкетував, мав Хрисотеміду, пописував сатири і навіть часом перевивав прозу віршами, та нудився ними, як імператор, і часто не міг одігнати похмурих думок. А чи знаєш, чому так було? Тому що шукав далеко того, що було близько… Красива жінка завжди на вагу золота, але жінці, яка при тому ще й кохає, взагалі нема ціни. Цього не купиш за всі скарби Верреса[254]. Тепер говорю собі ось що: наповнюю життя щастям, наче кубок найліпшим вином, яке дає земля, і питиму, поки змертвіє мені рука і побіліють уста. Що буде далі, байдуже, — ось моя найновіша філософія.
— Ти дотримувався її завжди. Нічого в ній нового!
– Є в ній зміст, якого бракувало раніше.
По цих словах погукав Евніку, що ввійшла вбрана в білі шати, золотоволоса, вже ніби не колишня рабиня, а богиня любові та щастя.
Він же, розкривши обійми, сказав:
– Іди сюди!
Вона підбігла до нього і, сівши йому на коліна, обвила руками його шию й поклала голову йому на груди. Вініцій бачив, як поволі щоки її почали вкриватися відблиском пурпуру, як очі поступово застеляла імла. Разом являли чудове втілення любові та щастя. Петроній простяг руку до невисокої вази на столі, видобувши із неї пригорщу фіалок, почав обсипати ними голову, груди і стулу Евніки, потім ізсунув туніку з її плечей і сказав:
— Щасливий той, хто, як я, знайшов любов, уміщену в такі форми… Часом здається мені, що ми двоє богів… Сам дивися: невже Пракситель, чи Мирон[255], чи Скопас, чи Лісіпп створили колись досконаліші лінії? Хіба на Паросі або на Пентельській горі[256] є схожий мармур, теплий, рожевий і закоханий? Деякі люди вкривають поцілунками вінця ваз, але я волію шукати насолоду там, де її справді можна знайти.
Сказавши це, він почав водити губами по її плечах і шиї, її охоплювало тремтіння, й очі вона то заплющувала, то розплющувала з виразом невимовного блаженства. Петроній підвів за хвилину свою граціозну голову і, звертаючись до Вініція, сказав:
— А тепер подумай, чого варті в зв'язку з цим твої похмурі християни, і якщо не зрозумієш відмінності, то йди собі до них… Але побачене має тебе зцілити.
Вініцій роздув ніздрі, вдихаючи аромат фіалок, який наповнював кімнату, і зблід, бо подумав, що, якби міг так водити губами по плечах Лігії, це було б насолодою блюзнірською, але такою великою, що потім — хай і земля западеться. Але, звикнувши вже до швидкого усвідомлення того, що з ним діється, відзначив: і в цю хвилину думає про Лігію, тільки про неї.
— Евніко, накажи, божественна, щоб для нас приготували вінки на голови та сніданок, — попрохав Петроній.
Потім, коли вийшла, звернувся до Вініція:
— Хотів її одпустити, вона ж, знаєш, що мені сказала: «Волію бути твоєю рабинею, ніж дружиною імператора». І не погодилася. Тоді я відпустив її на волю без її відома. Претор зробив це заради мене, не вимагаючи її присутності. Але вона про це не знає, як і про те, що цей дім і всі мої скарби, за винятком гем, належатимуть їй у разі моєї смерті.
Сказавши це, пройшовся по кімнаті й мовив далі:
— Любов змінює одних більше, інших менше, але змінила й мене. Колись полюбляв я запах вербени, та позаяк Евніка віддає перевагу фіалкам, я полюбив їх тепер над усе, з настанням весни дихаємо тільки ароматом фіалок.
Тут зупинився перед Вініцієм і запитав:
— А ти? Залишився вірним нарду?
— Дай мені спокій! — відповів молодик.
— Я хотів би, щоб ти придивився до Евніки, і кажу тобі про неї тому, що, може, й ти шукаєш далеко того, що є поблизу. Може, і для тебе б'ється десь у твоїх кубікулах для рабів серце віддане і просте. Приклади до своїх ран цей бальзам. Кажеш, що Лігія тебе кохає? Можливо! Але що це за любов, яка сама себе зрікається? Хіба це не значить, що є дещо сильніше за неї? Ні, любий: Лігія — це не Евніка.
Вініцій відповів:
— Усе це тільки пригнічує мене. Дививсь, як ти цілуєш плечі Евніки, й думав тоді, що коли б мені Лігія так відкрила свої, то нехай би потім земля розверзлася під нами! Але тільки від думки про це мене охопив якийсь страх, мовби я вчинив замах на весталку або намірився збезчестити богиню… Лігія — це не Евніка, тільки я інакше розумію цю відмінність, ніж ти. Тобі любов змінила нюх, тож віддаєш перевагу фіалкам над вербеною, а мені змінила душу, але я, при всьому моєму паскудстві та хтивості, волію, щоб Лігія була такою, яка є, ніж якби була схожою на інших.
Петроній здвигнув плечима.
— У такім разі тобі ні на кого ображатися. Але я цього не розумію.
І Вініцій гарячково підтвердив:
— Так! Так!.. Ми вже не можемо зрозуміти один одного!
Настало знову хвилинне мовчання, потім Петроній сказав:
— Нехай Гадес проковтне твоїх християн. Наповнили тебе неспокоєм і знищили сенс життя. Нехай їх Гадес проковтне! Помиляєшся, вважаючи, що це вчення доброчинне, бо доброчинним є те, що приносить людям щастя, себто краса, любов і могутність, вони ж називають це тліном. Помиляєшся ти, що вони справедливі, бо якщо за зло платитимемо добром, то чим же плататимемо за добро? А при тому, що плата за те й за те однакова, то навіщо ж людям бути добрими?
— Ні: плата не однакова, але починається вона, згідно з їхнім ученням, у житті наступнім, яке не є скороминущим.
— У це я не вдаюся, бо це ми ще побачимо, коли щось можна побачити… без очей. Тим часом вони просто недолугі. Урс задушив Кротона, бо мав тіло з бронзи, та вони всі недотепи, майбутнє ж не може належати недотепам.
— Життя для них починається зразу після смерті.
— Це якби хтось сказав: день починається разом із ніччю. Чи маєш ти намір викрасти Лігію?
— Ні. Не можу їй злом за добро платити, і я заприсягнувся, що цього не зроблю.
— Ти маєш намір прийняти вчення Христа?
— Хотів би, але моя натура противиться цьому.
— А ти зможеш забути Лігію?
— Ні.
— То вирушай у подорож.
Тут раби дали знати, що сніданок готовий, але Петроній, якому здавалося, що натрапив на гарну думку, мовив далі по дорозі до триклінію:
— Ти об'їздив чималий шмат землі, але тільки як воїн, який спішить на місце призначення і не затримується в дорозі. Вирушаймо з нами до Ахайї. Імператор не відмовився досі від наміру подорожувати. Буде зупинятися всюди по дорозі, співати, збирати вінки, грабувати храми і врешті повернеться як тріумфатор до Італії. Буде це щось на кшталт ходи Вакха і Аполлона в одній особі. Августіани, августіанки, тисячі цитр — присягаюся Кастором! Варто це бачити, бо світ не бачив нічого схожого.
253
254
255
256