Розділ XLV
Ткач Макрин, до чиєї оселі принесено Вініція, обмив його, дав йому одяг і нагодував, після чого молодий трибун, цілком відновивши сили, заявив, що цієї ж ночі розпочне подальші пошуки Ліна. Макрин, який був християнином, підтвердив слова Хілона, що Лін разом зі старшим священиком Клементом вирушив до Остріану, де Петро мав хрестити цілу общину прихильників нового вчення. Сусіди-християни знали, що Лін позавчора доручив такому собі Гаю пильнувати свій будинок. Для Вініція це було доказом, що ні Лігія, ні Урс не залишилися в ньому і мусили теж вирушити до Остріану.
Ця думка дуже його втішила. Лін був старий, йому важко було ходити з Затибря аж до далекої Номентанської брами, повертаючись звідти на Затибря, й він, імовірно, поселився на ці кілька днів у якогось із одновірців за мурами, і разом з ним і Лігія, і Урс. Так вони уникли пожежі, яка взагалі не перекинулася на протилежний схил Есквіліну. Вініцій в усьому цьому вбачав зволення Христа; відчув на собі його піклування і з серцем, охопленим любов'ю більш ніж будь-коли, заприсягнувся в душі відплатити йому всім життям за ці явні знаки милості.
Тим паче він поспішав до Остріану. Відшукає Лігію, відшукає Ліна, Петра й забере їх куди-небудь далеко, в якийсь із своїх маєтків, хоча б і на Сицилію. Рим ось палає, й за кілька днів останеться від нього тільки попелище, тож навіщо мають залишатися серед лиха та розгнузданого люду? Там, оточені гуртами дисциплінованих рабів, житимуть у тиші та спокої всі під покровом Христа, з благословенням Петра. Тільки б їх тепер відшукати.
Було це справою нелегкою. Вініцій пам'ятав, як важко діставався він Затибря з Аппійової дороги, скільки довелося йому кружляти, щоб дійти до Портової дороги, тож вирішив обігнути місто з протилежного боку. Рухаючись Тріумфальною дорогою вздовж ріки, можна було дістатися Емілійового мосту, звідти ж, оминаючи Пінцій, повз сади Помпея, Лукулла та Саллюстія[324], вибратися на Номентанську дорогу. Це був найкоротший шлях, але і Макрин, і Хілон не радили ним іти. Вогонь не охопив, щоправда, досі тієї частини міста, але всі ринки й вулиці могли бути повністю забиті людьми та їхніми речами. Хілон радив рухатися через Ватиканське поле аж до Фламінійової брами, там перетнути ріку й посуватися далі із зовнішнього боку мурів, за садами Аціліїв[325], до Соляної брами. Вініцій після короткого вагання вирішив послухатися поради.
Макрин мусив залишитися, щоб охороняти будинок, але роздобув двох мулів, які могли знадобитися Лігії в подальшій подорожі. Хотів також додати раба, та Вініцій відмовився, припускаючи, що, як уже з ним було, перший-ліпший загін преторіанців, зустрінутий у дорозі, підкориться його наказам.
Тож, не зволікаючи, разом із Хілоном вирушили через Янікульське поле до Тріумфальної дороги. На відкритих місцях тут теж були табори, та пробиратися через них було легше, бо більша частина мешканців тікала до моря Портовою дорогою. За Септиміанською брамою Вініцій і Хілон поїхали між рікою та чудовими садами Доміціїв, могутні кипариси яких світилися червоно від пожежі, мовби від променів призахідного сонця. Дорога ставала вільнішою, часом тільки доводилось їм пробиватися крізь потік селянства, що сунуло до міста. Вініцій підганяв свого мула, як міг, Хілон же, їдучи вслід за ним, розмовляв упродовж усієї дороги сам із собою:
— Ось пожежа залишилася позаду й тепер гріє нам спини. Ніколи ще на цій дорозі не було так видно вночі. О Зевсе! Якщо не спустиш зливу на цю пожежу, значить, не любиш Рима. Силами людськими не загасити такого вогню. Місто, якому підкорялися Греція та весь світ! А тепер перший-ліпший грек може пекти свої боби в його попелі! Хто на таке сподівався!.. Й не буде вже ні Рима, ні римських володарів…
А хто захоче ходити по цьому попелищу, коли вистигне, і посвистувати, той посвистуватиме в безпеці. О боги! Посвистувати в такому світовладному місті! Хто б із греків або навіть із варварів міг на таке сподіватися?.. Одначе свистіти можна, бо купа попелу — зосталася вона від вогнища пастухів чи від спаленого міста — це лише купа попелу, що її рано чи пізно розвіє вітер.
Кажучи це, Хілон час від часу обертався назад і дивився на хвилю вогню зі злостивою і разом з тим радісною міною. Потім мовив далі:
— Гине! Гине! І не буде його вже більше на землі. Куди тепер світ посилатиме своє зерно, свої маслини та свої гроші? Хто в нього витискатиме золото і сльози? Мармур не горить, але кришиться у вогні. Капітолій перетвориться на руїни, і Палатин стане руїнами. О Зевсе! Рим був на кшталт пастуха, інші ж народи — ніби вівці. Коли пастух був голодним, різав одну з овець, з'їдав м'ясо, і тобі, отче богів, жертвував шкуру. О Хмарозбирачу, хто різатиме тепер і в чиї руки вкладеш пастуший бич? Бо Рим палає, отче, так добре, ніби ти його сам підпалив блискавкою.
— Поспішай! — підганяв його Вініцій. — Що там робиш?
— Оплакую Рим, пане, — відповів Хілон. — Таки ж місто Юпітера!..
І якийсь час їхали мовчки, вслухаючись у гоготання пожежі та в шум пташиних крил. Голуби, яких величезна кількість гніздилася при віллах і по містечках Кампанії, а також різноманітні птахи з-над моря та з навколишніх гір, сприймаючи заграву пожежі за сонячне світло, летіли цілими зграями наосліп у вогонь.
Вініцій першим порушив мовчання:
— Де ти був, коли спалахнула пожежа?
– Ішов до свого друга Евриція, пане, що тримав крамничку біля Великого Цирку, і розмірковував якраз про вчення Христове, коли хтось закричав: «Огонь!» Люди громадилися біля цирку, шукаючи порятунку та з цікавості, але коли полум'я охопило весь цирк і, крім того, почало спалахувати в інших місцях, треба було подумати про власну безпеку.
— Чи бачив ти людей, що кидали смолоскипи до будинків?
— Хіба я тільки це бачив, внуче Енея! Бачив людей, що торували собі в натовпі дорогу мечами; бачив бійки й розтоптані на бруківці нутрощі людські. Ах, пане, коли б ти на це дивився, подумав би, що варвари захопили місто і вчиняють різанину. Люди навколо кричали, що настав кінець світу. Деякі зовсім втратили голову і, відмовившись од наміру тікати, чекали бездумно, коли їх охопить полум'я. Другі збожеволіли, треті вили з розпачу, та бачив і таких, які вили від радості, бо, о пане, багато є на світі злих людей, що не здатні поцінувати добродійств милостивого вашого панування й тих справедливих законів, на основі яких віднімаєте у всіх їхнє майно та привласнюєте його. Люди не вміють погоджуватися з волею богів!
Вініцій був занадто поглинутий своїми роздумами, щоб помітити іронію, яка звучала в словах Хілона. Він здригався від жаху лише на думку, що Лігія могла опинитися серед цього сум'яття, на цих страшних вулицях, на яких розтоптано людські нутрощі. Й хоча він уже разів десять випитував Хілона про все, що той міг знати, звернувся до нього ще:
— А ти бачив їх в Остріані на власні очі?
— Бачив, сину Венери, бачив дівчину, доброго лігійця, святого Ліна й апостола Петра.
— До пожежі?
— Так, о Митро, до пожежі.
Але в душі Вініція з'явилася підозра, чи Хілон не бреше, тож, притримавши мула, поглянув грізно на старого грека й запитав:
— Що ти там робив?
Хілон знітився. Хоча йому, як і багатьом, здавалося, що разом із загибеллю Рима надходить край і римському владарюванню, але поки що був сам на сам із Вініцієм, пригадував, що той заборонив під загрозою страшної кари шпигувати за християнами, й особливо за Ліном і Лігією.
324