Тигеллін, який не сподівався, що Петроній відважиться викинути на стіл такі кості, зблід, розгубився, й у нього відібрало мову. Але це була остання перемога арбітра елегантності над суперником, бо зразу ж Поппея сказала:
— Повелителю, як можеш дозволити, щоб навіть комусь на думку спало таке, а тим паче, щоб хтось одважився її вголос тобі висловити?
— Покарай зухвальця! — вигукнув Вітеллій.
Нерон знову наблизив губи до ніздрів і, спрямувавши погляд своїх короткозорих очей на Петронія, сказав:
— Отак ти віддячуєш мені за приязнь, яку до тебе маю?
— Якщо я помиляюся, доведи мені це, — заперечив Петроній. — Але знай: говорив те, що велить мені любов до тебе.
— Покарай зухвальця! — повторив Вітеллій.
— Зроби це! — озвалися ще голоси.
В атрії вчинився галас і рух, бо всі почали відсуватися від Петронія. Відсунувся навіть Туллій Сенеціон, його постійний товариш при дворі, й молодий Нерва, що виявляв до нього найвищу приязнь. За хвилину Петроній залишився сам на лівій половині атрію і з усміхом на вустах, розправляючи долонею складки тоги, чекав іще, що скаже або зробить імператор.
А той сказав:
— Хочете, щоб я його покарав, але це мій товариш і друг, і, хоча він уразив моє серце, нехай знає, що в цьому серці маю для друга тільки… прощення.
«Програв і пропав», — подумав Петроній.
Тим часом імператор підвівся, нараду було завершено.
Розділ L
Петроній вирушив додому, Нерон же з Тигелліном перейшли до атрію Поппеї, де чекали на них люди, з якими префект щойно розмовляв.
Були це два рабини із Затибря, вбрані в довгі парадні шати, з митрами на головах, молодий писар, їхній помічник, а також Хілон. Побачивши імператора, священики зблідли і, піднісши складені долоні на рівень плечей, схилили до них голови.
— Вітаємо монарха монархів і царя царів, — мовив старший із двох, — вітаємо володаря землі, покровителя обраного народу й імператора, лева між людьми, чиє правління є мов сонячне світло і мов кедр ліванський, і мов джерело, і мов пальма, і мов бальзам єрихонський!..
— А богом ви не називаєте мене? — запитав імператор.
Священики зблідли ще дужче, старший заговорив знову:
— Слова твої, повелителю, солодкі, мов гроно виноградної лози й наче стиглий інжир, бо Єгова наповнив добротою серце твоє. Але попередник батька твого, імператор Гай, був жорстокою людиною[343], одначе посли наші не називали його богом, воліючи померти, ніж порушити Закон.
– І Калігула звелів кинути їх левам?
— Ні, повелителю. Імператор Гай убоявся гніву Єгови.
І обидва підвели голови, бо ім'я Єгови додало їм одваги. Покладаючись на силу його, сміливіше вже дивились у вічі Нерону.
— Ви звинувачуєте християн у спаленні Рима? — запитав імператор.
— Ми, повелителю, звинувачуємо їх лише в тому, що вони вороги Закону, вороги роду людського, вороги Рима і твої та що вже давно погрожували місту і світу вогнем. Решту скаже тобі цей чоловік, чиї вуста не осквернить олжа, бо в жилах його матері тече кров обраного народу.
Нерон звернувся до Хілона:
— Хто ти?
— Твій прихильник, Осірісе, і при цьому бідний стоїк.
— Ненавиджу стоїків, — сказав Нерон, — ненавиджу Тразею, ненавиджу Музонія та Корнута. Мені відразливі їхні промови, їхнє презирство до мистецтва, їхня добровільна бідність і неохайність.
— Повелителю, твій наставник має тисячу столів лимонного дерева. Побажай тільки, й матиму їх удвічі більше. Я стоїк за потребою. Прикрась, о Променистий, мій стоїцизм вінком із троянд і постав перед ним глек вина, й він так співатиме вірші Анакреонта, що заглушить усіх епікурейців.
Нерону припав до смаку епітет «Променистий», і він сказав, усміхнувшись:
— Ти мені подобаєшся!
— Цей чоловік вартий стільки золота, скільки важить сам! — вигукнув Тигеллін.
Хілон же відповів:
— Додай до моєї ваги, пане, свою щедрість, а то вітер звіє моє рам'я.
— Воістину, не переважив би Вітеллія, — зазначив імператор.
— Eheu, Срібнолукий, мій дотеп не свинцевий.
— Бачу, що твій Закон не забороняє тобі називати мене богом?
— О безсмертний! Мій Закон у тобі: християни глумилися з цього Закону, тому я їх зненавидів.
— Що ти знаєш про християн?
— Чи дозволиш мені заплакати, божественний?
— Ні, — сказав Нерон, — це нудно.
– І ти тричі маєш рацію, бо очі, що бачили тебе, мусять раз і назавжди висохнути від сліз. Повелителю, захисти мене від моїх ворогів.
— Говори про християн, — сказала Поппея з відтінком роздратованості.
— Буде, як ти накажеш, Ісідо, — відповів Хілон. — 3 молодих літ присвятив я себе філософії та пошукам істини. Шукав її і в давніх божественних мудреців, і в афінській Академії, і в александрійському храмі Серапіса. Прочувши про християн, гадав, що це якась нова школа, в якій зможу знайти кілька зерен істини, і познайомився з ними, на моє нещастя! Першим християнином, з яким звела мене доля, був Главк, лікар із Неаполіса. Від нього й дізнався з часом, що вони вшановують такого собі Хрестоса, який обіцяв їм винищити всіх людей, а також зруйнувати всі міста на землі, їх же залишити, якщо допоможуть йому в знищенні нащадків Девкаліона. Ось чому, повелителю, ненавидять вони людей, тому отруюють джерела, тому на зібраннях своїх проклинають Рим і всі храми, в яких ушановуються наші боги. Хрестоса було розп'ято, але він пообіцяв їм, що, коли Рим буде знищено вогнем, він удруге прийде у світ — і передасть їм владу над землею…
— Тепер народ зрозуміє, чому було спалено Рим, — перебив його Тигеллін.
— Багато хто вже розуміє, пане, — відповів Хілон, — бо ходжу по садах, по Марсовому полю та повчаю. Та якщо ви мене захочете вислухати до кінця, зрозумієте, які маю до помсти підстави. Лікар Главк не виявляв мені спочатку, що їхнє вчення велить ненавидіти людей. Навпаки, він говорив мені, що Хрестос — це добре божество і що підґрунтям його вчення є любов. Вразливе моє серце не могло чинити опору таким істинам, тож я полюбив Главка й повірив йому. Ділився з ним кожним шматком хліба, кожною копійкою, і, знаєш, повелителю, чим він мені відплатив? По дорозі з Неаполіса до Рима штрикнув мене ножем, а дружину мою, прекрасну та юну Береніку, продав работоргівцям. Якби Софокл[344] знав мою історію… Та що я верзу! Мене ж бо слухає хтось ліпший за Софокла.
— Бідолашний чоловік! — сказала Поппея.
— Хто вздрів лик Афродіти, не бідолашний, пані, я ж бачу її в цю мить. Але тоді шукав я розради у філософії. Прибувши до Рима, я постарався потрапити до християнських старійшин, аби по справедливості покарали Главка. Гадав, що змусять його віддати мені дружину… Познайомився з їхнім первосвящеником, і ще з іншим, на ім'я Павло, що був тут ув'язнений, але потім його звільнили, познайомився з сином Зеведея, з Ліном, Клітом і багатьма іншими. Я знаю, де вони жили до пожежі, знаю, де збираються, можу вказати одне підземелля у Ватиканськім пагорбі та один цвинтар за Номентанською брамою, на якому справляють свої нечестиві обряди. Бачив там апостола Петра, бачив Главка, як той убивав дітей, аби апостолу було чим кропити голови присутніх, бачив Лігію, вихованку Помпонії Грецини, яка хвалилася, що вона, хоч і не могла принести дитячої крові, приносить в дар, одначе, смерть дитини, бо зурочила малу Августу, дочку твою, о Осірісе, і твою, о Ісідо!
— Чуєш, імператоре? — мовила Поппея.
— Чи це можливо? — вигукнув Нерон.
— Свої кривди я міг би простити, — вів далі Хілон, — але ж, почувши про ваші, хотів заколоти її ножем. На жаль, мені завадив благородний Вініцій, який кохає її.
— Вініцій? Так вона ж од нього втекла!
— Вона втекла, але він її шукав, позаяк не міг без неї жити. За невелику винагороду я допомагав йому її шукати і це я вказав йому будинок, у якому вона серед християн мешкала на Затибрі. Вирушили ми туди з ним, а з нами і твій борець Кротон, якого шляхетний Вініцій найняв для безпеки. Але Урс, раб Лігії, задушив Кротона. Чоловік той має страшну силу, о повелителю, що бикові скрутить голову так легко, як інший скрутить на стеблині маківку. Авл і Помпонія любили його за це.