— Присягаюся Геркулесом! — сказав Нерон. — Смертний, що задушив Кротона, гідний статуї на Форумі. Але ти або помиляєшся, або брешеш, старий, бо Кротона заколов Вініцій.
— Отак люди оббріхують богів. О повелителю, я сам бачив, як ребра Кротона ламались у руках Урса, що потім повалив і Вініція. Убив би його, якби не Лігія. Вініцій довго хворів, але вони його доглядали, сподіваючись, що з любові стане християнином. І він став християнином.
— Вініцій?
— Так.
— А може, й Петроній? — запитав поквапливо Тигеллін.
Хілон почав крутитися, потирати руки і сказав:
— Дивуюся твоїй проникливості, пане! О… можливо! Ще й як можливо!
— Тепер мені зрозуміло, чому так захищав християн.
Але Нерон розреготався.
— Петроній — християнин?.. Петроній — ворог життя й насолоди? Не будьте дурнями й не намагайтеся, щоб я в це повірив, а то я готовий нічому не повірити.
— Але шляхетний Вініцій усе-таки став християнином, повелителю. Присягаюся тим сяйвом, яке від тебе йде, що кажу правду і що для мене нічого немає більш мерзотного, ніж брехня. Помпонія — християнка, малий Авл — християнин, також і Лігія, і Вініцій. Служив я йому вірно, він же в нагороду звелів, на вимогу лікаря Главка, відшмагати мене, хоч я старий, а був іще хворим і голодним. І присягнувся Гадесом, що пригадаю це йому. О повелителю, помстись їм за мої кривди, а я вам видам апостола Петра й Ліна, і Кліта, і Главка, і Криспа, найголовніших, і Лігію, й Урса, вкажу вам їх сотні, тисячі, вкажу молитовні будинки, цвинтарі, всі ваші в'язниці не вмістять їх!.. Без мене вам їх не знайти! Донині в бідах моїх шукав розради тільки у філософії, нехай тепер знайду в милостях, які на мене проллються… Старий я, а не зазнав життя, відпочити хочу!..
— Хочеш бути стоїком перед повною мискою, — сказав Нерон.
— Хто робить послугу тобі, тим самим наповнює її.
— Ти не помиляєшся, філософе.
Але Поппея не забувала про своїх ворогів. Потяг її до Вініція був і справді радше хвилинною примхою, що виникла під впливом заздрості, гніву та ураженого самолюбства. Одначе байдужість молодого патриція боляче зачепила її й лишилася в серці глибокою образою. Вже те, що він посмів оддати перевагу іншій над нею, здавалось їй провиною, яка вимагала помсти. Щодо Лігії, зненавиділа її з першої хвилини, коли занепокоїла її краса цієї північної лілії. Петроній, що говорив про завузькі стегна дівчини, міг переконати в чому завгодно імператора, тільки не Августу. Поппея з одного погляду зрозуміла, що в усьому Римі лише Лігія може з нею суперничати, і навіть її перевершити. Й відтоді заприсяглась її знищити.
— Повелителю, — сказала, — помстися за наше дитя!
— Покваптеся! — вигукнув Хілон. — Покваптеся! Інакше Вініцій сховає її. Я вкажу будинок, до якого вони повернулися після пожежі.
— Я дам тобі десятеро людей, і йди зараз же, — сказав Тигеллін.
— Пане! Ти ж не бачив Кротона в руках Урса: якщо даси п'ятдесят, покажу тільки здалеку будинок. Але якщо ви не ув'язните й Вініція, пропав я.
Тигеллін поглянув на Нерона.
— Чи не було б добре, о божественний, якби впоратися заразом і з дядьком, і з племінником?
Нерон подумав хвилину і відповів:
— Ні! Не тепер!.. Люди не повірять, якщо їх будуть переконувати, що Петроній, Вініцій або Помпонія Грецина підпалили Рим. У них були занадто гарні будинки… Нині потрібні інші жертви, до цих черга надійде пізніше.
— Так дай же мені, повелителю, солдатів, аби мене охороняли, — сказав Хілон.
— Тигеллін подбає про це.
— Поживеш тим часом у мене, — сказав префект.
Радість відбилася на лиці Хілона.
— Видам усіх! Тільки покваптеся! Покваптеся! — вигукував охриплим голосом.
Розділ LI
Вийшовши від імператора, Петроній наказав нести себе додому в Карини, — його будинок, оточений із трьох боків садом, а спереду відокремлений невеликою площею Цеціліїв, не постраждав од пожежі.
З цього приводу інші августіани, які втратили будинки, а з ними й багатство та твори мистецтва, називали Петронія щасливцем. Зрештою, говорили про нього давно, що він первородний син Фортуни, і все міцніша дружба, якою останнім часом відзначав його імператор, здавалося, підтверджувала слушність цієї думки.
Але тепер цей первородний син Фортуни міг розмірковувати хіба що про непостійність своєї матінки, а радше про її подібність до Хроноса, який пожирає власних дітей.[345]
«Якби мій дім згорів, — говорив він собі, — а з ним разом і мої геми, мій етруський посуд, і александрійське скло, і мідь коринфська, то, може, Нерон справді забув би про образу. Присягаюся Поллуксом! Подумати тільки, що від мене лише залежало, чи бути мені зараз префектом преторіанців. Оголосив би Тигелліна палієм, яким він, зрештою, і є, вдягнув би його в „скорботну туніку“, видав би народові, захистив би християн і відбудував би Рим. Хто знає, чи порядним людям не стало б житися краще. Мусив би це зробити хоч би заради Вініція. А якби треба було занадто багато працювати, поступився б посадою префекта — і Нерон би навіть не намагався чинити опір… Нехай би потім Вініцій охрестив усіх преторіанців і самого навіть імператора, — чим би це мені могло шкодити! Нерон побожний, Нерон доброчесний і милосердний — забавне було б видовище».
І його безтурботність була така велика, що навіть почав усміхатися. Та через мить думки звернули його на інше. Здавалося йому, що він в Анції й Павло з Тарса йому говорить:
«Називаєте нас ворогами життя, та скажи мені, Петронію: коли б імператор був християнином і чинив би згідно з нашим ученням, чи життя ваше не було б певнішим і безпечнішим?»
І, згадавши ці слова, мовив собі далі:
«Присягаюся Кастором! Скільки тут християн переб'ють, стільки Павло знайде нових, бо, якщо світ не може стояти на підлості, значить, його правда… Але хто знає, чи не може, — адже стоїть. Я сам, хоч і навчився багато чому, все ж не навчивсь, як бути великим негідником, і тому доведеться собі розітнути вени… Але ж на цьому мусило б скінчитись, а коли б навіть не скінчилося так, то скінчилося б інакше. Шкода мені Евніки та моєї чаші муринської, та Евніка є вільною, а чаша піде за мною. Агенобарбу не дістанеться вона ні в якому разі! Шкода мені також Вініція. Зрештою, хоча останнім часом я сумував менше, ніж раніше, я готовий. На світі є прекрасні речі, та люди здебільшого такі мізерні, що за життям не варто жалкувати. Хто вмів жити, той мусить уміти вмерти. Хоча я належав до августіанів, був людиною більш вільною, ніж вони там припускають».
Тут здвигнув плечима.
«Вони там, напевно, думають, що в цю мить у мене дрижать коліна і страх здіймає мені волосся на голові, а я, повернувшись додому, прийму ванну із фіалкової води, потім Золотоволоса моя сама намастить мене й після трапези накажемо співати нам гімн Аполлону, складений Антемієм. Сам колись я сказав: „Про смерть не варто думати, бо вона без нашої допомоги про нас думає“. Було б, одначе, річчю, гідною подиву, коли б насправді існували якісь Єлисейські поля і на них — тіні… Евніка прийшла б із часом до мене, і ми б разом блукали по луках, порослих асфоделями. Знайшов би там товариство — ліпше, ніж тут. Що за блазні! Що за штукарі, що за збіговисько нікчем без смаку й без лоску! Десять арбітрів елегантності не переробили б цих тримальхіонів на пристойних людей. Присягаюся Персефоною! Маю їх доволі!»
І помітив здивовано: вже щось відокремлює його від цих людей. Адже добре знав їх і раніше й розумів, чого вони варті, одначе ж видалися йому тепер якимись чужішими й достойнішими зневаги, ніж зазвичай. Дійсно, мав їх доволі.
Але потім почав розмірковувати над своїм становищем. Завдяки своїй проникливості зрозумів, що загибель зараз йому не загрожує. Нерон же скористався слушною хвилиною, щоби промовити кілька красивих піднесених слів про дружбу, прощення, і, певною мірою, зв'язав себе ними. Змушений буде шукати привід, а поки його знайде, може спливти багато часу. «Спершу він улаштує забаву з християнами, — мовив собі Петроній, — і лише потім подумає про мене, а коли так, то не варто цим турбуватися та змінювати спосіб життя. Ближча небезпека загрожує Вініцію!..»
345