І відтепер думав уже тільки про Вініція, якого вирішив рятувати.
Раби прудко йшли з ношами серед руїн, попелищ і коминів, якими ще були заповнені Карини, та Петроній наказав їм бігти, щоб якомога швидше опинитися вдома. Вініцій, чий особняк згорів, мешкав у нього і, на щастя, не був відсутнім.
— Бачив сьогодні Лігію? — зразу ж запитав його Петроній.
— Од неї повернувся.
— Слухай, що тобі скажу, і не витрачай часу на запитання. Вирішено сьогодні в імператора звалити на християн провину за спалення Рима. Загрожують їм переслідування й муки. Початися все може будь-якої хвилини. Бери Лігію й тікайте негайно — хоча б за Альпи чи до Африки. І поквапся, бо з Палатину ближче на Затибря, ніж звідси!
Вініцій був натурою надто солдатом, аби витрачати час на зайве розпитування. Слухав із нахмуреними бровами, з виглядом зосередженим і суворим, але без страху. Мабуть, першим відчуттям, яке прокидалося в ньому перед лицем небезпеки, було бажання боротись і захищатись.
– Іду, — сказав.
— Слово ще: захопи гаманець із золотом, візьми зброю й кілька твоїх друзів-християн. В разі потреби — відбий!
Вініцій уже був у дверях атрію.
— Пришли мені вісточку з рабом, — крикнув услід йому Петроній.
І, залишившись сам, почав походжати вздовж колон, які прикрашали атрій, розмірковуючи над тим, що станеться. Знав, що Лігія та Лін повернулися після пожежі до колишнього будинку, що, як і більша частина Затибря, вцілів, і це була обставина несприятлива, інакше б нелегко було їх відшукати серед натовпів. Сподівався все-таки, що й так ніхто на Палатині не знає, де мешкають, і що в будь-якому разі Вініцій випередить преторіанців. Спало йому також на думку, що Тигеллін, бажаючи виловити одним махом якнайбільшу кількість християн, мусить розтягти сіть на весь Рим, тобто поділити преторіанців на малі загони. Якщо пришле за ними не більше десяти людей, думав, то сам лігійський велетень поламає їм кістки, а тим паче, коли на допомогу йому прийде Вініцій. І думка про це збадьорила його. Щоправда, вчинити збройний опір преторіанцям було майже те саме, що розпочати війну з імператором. Петроній знав також: якщо Вініцій уникне помсти Нерона, то розплата може впасти на нього, але це його зовсім не турбувало. Навпаки, думка про те, що він порушить плани Нерона й Тигелліна, розвеселила його. Вирішив не жаліти на це ні грошей, ні людей — Павло з Тарса навернув іще в Анції більшість його рабів, отож міг бути певним, що для захисту християнки може розраховувати на їхню готовність і відданість.
Прихід Евніки перервав його роздуми. Коли побачив її, турботи й тривоги його щезли без сліду. Забув про імператора, про немилість, у яку потрапив, про знікчемнілих августіанів, про переслідування, що загрожували християнам, про Вініція й Лігію і дивився тільки на неї очима естета, захопленого дивовижними формами, й коханця, для якого ці форми дихають любов'ю. Вона, одягнена в прозорі фіолетові шати, що називалися coa vestis[346], крізь які проглядало її рожеве тіло, була дійсно прекрасна, як богиня. Відчуваючи, що він од неї в захваті, і кохаючи його всією душею, завше прагнучи його пестощів, зашарілася від радості, наче була не наложницею, а цнотливим дівчам.
— Що мені скажеш, Харито? — сказав Петроній, простягаючи до неї руки.
Вона ж, схиливши перед ним свою золоту голівку, відповіла:
— Повелителю, прийшов Антемій зі співаками й запитує, чи бажаєш його сьогодні слухати?
— Нехай зачекає. Заспіває нам за обідом гімн Аполлону! Навколо ще згарища та попіл, а ми слухатимемо гімн Аполлону! Присягаюся пафійськими гаями! Коли бачу тебе в цьому коському одязі, мені здається, що Афродіта прикрилася клаптиком неба і стоїть переді мною.
— О повелителю! — мовила Евніка.
– Іди до мене, Евніко, обійми мене міцно й дай мені вуста твої… Кохаєш мене?
— Не кохала б дужче самого Зевса.
Після цих слів припала вустами до його вуст, тремтячи від щастя в його обіймах.
Але за хвилину Петроній сказав:
— А якби нам довелося розлучитись?..
Евніка з жахом подивилася йому в вічі:
— Як це, повелителю?..
— Не лякайся!.. Бачиш, хто знає, чи не доведеться мені вирушити в далеку подорож.
— Візьми мене з собою…
Але Петроній, раптово змінивши предмет розмови, запитав:
— Скажи мені, чи на галявинах у саду ростуть асфоделі?
— У саду кипариси й галявини пожовкли від пожежі, з миртів осипалося листя, й весь сад стоїть, як мертвий.
— Весь Рим стоїть, як мертвий, а незабаром буде справжнім цвинтарем. Чи знаєш, що буде видано едикт проти християн і розпочнуться переслідування, під час яких загинуть тисячі людей?
— За що їх каратимуть, повелителю? Вони люди добрі й смирні.
— Саме за це.
— Тож їдьмо до моря. Твої божественні очі не люблять дивитися на кров.
— Добре, але тим часом хочу скупатися. Приходь до елеотезію змастити мені спину. Присягаюся поясом Кіприди! Ніколи ти ще не здавалася мені такою прекрасною. Накажу зробити тобі ванну у формі мушлі, й ти будеш у ній, як коштовна перлина… Приходь, Золотоволоса.
І пішов, а за годину вони обоє у вінках із троянд і з затуманеними пристрастю очима прилягли біля столу, заставленого золотим посудом. Прислуговували їм убрані амурами хлопчики, а вони, попиваючи вино з увитих плющем кубків, слухали гімн Аполлону, виконуваний під звуки арф співаками під орудою Антемія. Чи їх могло обходити, що навколо вілли стирчали зі згарищ комини будинків і що пориви вітру розносили попіл спаленого Рима! Почувалися щасливими й думали тільки про любов, яка перетворювала їхнє життя на божественний сон.
Та перш ніж гімн було доспівано, зайшов до зали раб, доглядач атрію.
— Володарю, — звернувся він до Петронія голосом, у якому бринів неспокій, — центуріон із загоном преторіанців стоїть перед брамою і, за наказом імператора, хоче бачитися з тобою.
Спів та звуки арф стихли. Неспокій передався всім присутнім, бо імператор у стосунках із друзями зазвичай не вдавався до послуг преторіанців, і прибуття їх, як на ті часи, не обіцяло нічого доброго. Лише Петроній не виявив ані найменшого хвилювання і як людина, що їй набридли часті запрошення, сказав:
— Могли б дати мені спокійно доїсти мій обід.
Після чого звернувся до раба, доглядача атрію:
— Впусти.
Раб зник за ширмою; за хвилину почулися важкі кроки, й до зали зайшов знайомий Петронію сотник у повному озброєнні, з залізним шоломом на голові.
— Шляхетний пане, — сказав, — ось лист від імператора.
Петроній простягнув ліниво свою білу руку, взяв табличку і, кинувши на неї погляд, оддав її в цілковитому спокої Евніці.
— Читатиме ввечері нову пісню з «Троїки», — мовив, — і запрошує мене.
— Маю тільки наказ оддати листа, — озвався сотник.
— Так. Не буде відповіді. Але, може, сотнику, відпочив би з нами та випив кратер вина?
— Дякую тобі, шляхетний пане. Кратер вина охоче вип'ю за твоє здоров'я, але відпочивати не можу, позаяк на службі.
— Чому це листа віддали тобі, а не прислали з рабом?
— Не знаю, пане. Може, тому, що послано мене в цей бік в іншій справі.
— Розумію, — сказав Петроній, — проти християн.
— Саме так, пане.
— Чи давно почали облаву?
— Деякі загони на Затибря послано ще до полудня.
Після цих слів сотник вихлюпнув із чаші трохи вина на честь Марса, потім випив її і сказав:
— Нехай боги пошлють тобі, пане, чого забажаєш.
— Візьми собі цей кратер, — сказав Петроній.
Після чого дав знак Антемію, щоб той завершив гімн Аполлону.
«Міднобородий починає гратися зі мною та з Вініцієм, — мовив собі, коли арфи озвалися знову. — Я вгадав його намір! Хотів мене настрахати, присилаючи запрошення з центуріоном. Увечері випитуватиме сотника, як я його прийняв. Ні, ні! Не втішишся, шкодлива, злостива і жорстока лялько.
Знаю, що не вибачиш образи, знаю, що загибелі не уникнути мені, та якщо сподіваєшся, що буду благально заглядати тобі у вічі, що побачиш на моєму обличчі страх і покору, то помиляєшся».
— Повелителю, імператор пише: «Приходьте, коли маєте бажання», — сказала Евніка. — Ти підеш?
— Я в чудовому настрої й можу слухати навіть його вірші, — відповів Петроній, — тож піду, тим паче, що Вініцій піти не може.