– Криспе, невже ти вважаєш, що Христос, який дозволяв Марії з Магдали лежати біля своїх ніг і простив блудницю, відвернувся б од цього дитяти, чистого, як лілії польові?
Лігія, схлипуючи, притулилася ще міцніше до Петрових ніг, зрозумівши, що недаремно шукала в нього захисту. Апостол, однявши її заплакане личко від своїх ніг, мовив до неї:
– Доки очі того, що його любиш, не розкриються на світло істини, доти уникай його, аби він не ввів тебе в гріх, але молися за нього і знай, що не маєш провини в любові твоїй. А що хочеш уберегтися від спокуси, так це буде тобі зараховано. Не тривожся й не плач – говорю тобі, що милість Спасителя не залишить тебе, і молитви твої буде почуто, і після скорботних днів надійдуть дні веселі.
Сказавши це, поклав обидві долоні на її волосся і, підвівши очі догори, благословив її. З обличчя його сяяла неземна доброта.
Але засмучений Крисп почав смиренно виправдовуватись:
– Согрішив я проти милосердя, але вважав, що, допустивши в серце любов земну, вона зреклася Христа…
Петро ж перебив:
– Я тричі його зрікся, одначе він простив мене й наказав пасти овець своїх.
– …тим паче, – закінчив Крисп, – що Вініцій августіан.
– Христос перемагав і більш тверді серця, – сказав Петро.
На те Павло з Тарса, що мовчав досі, приклав пальці до своїх грудей, вказуючи на себе, і сказав:
– Я той, хто переслідував і посилав на смерть слуг Христових. Я під час каменування Стефана[239] пильнував одяг тих, що його каменували, я хотів знищити істину по всій землі, де живуть люди, і, одначе, – мене призначив Господь, аби її по всій землі проповідував. І я проповідував її в Юдеї, в Греції, на островах і в цьому безбожному місті, де опинився вперше і як в'язень мешкав у ньому. А тепер, коли мене викликав Петро, мій зверхник, я вступлю в цей дім, аби схилити цю горду голову до ніг Христових і кинути зерно в цей кам'янистий ґрунт, який оживить Господь, аби дав щедрий урожай.
І підвівся. Криспові ж цей невисокий, згорблений чоловік видався в ту мить, ким і був насправді, – велетнем, який зрушує світ із його основ і оволодіває людьми та країнами.
Розділ XXVIII
Петроній – Вініцію:
«Змилуйся, carissime, не наслідуй у листах своїх ані лакедемонян, ані Юлія Цезаря. Коли б принаймні так, як він, міг написати: «Veni, vidi, vici!»[240] – зрозумів би ще твою лаконічність. Але твій лист значить у кінцевому підсумку: veni, vidi, fugi[241]; що ж, таке завершення справи суперечить твоїй натурі, та ще й був поранений і діялися з тобою речі надзвичайні, але ж твій лист потребує пояснень. Я не вірив очам своїм, читаючи, що той лігієць задушив так легко Кротона, як пес каледонський душить вовка в ущелинах Гібернії[242]. Такий чоловік має цінуватися на вагу золота, і варто йому захотіти, він буде улюбленцем імператора. Коли повернуся до міста, мушу з ним ближче познайомитися й накажу відлити з бронзи його статую. Міднобородий лусне з цікавості, коли йому розповім, що вона зроблена з натури. Справжні атлетичні тіла все рідше зустрінеш і в Італії, і в Греції; про Схід нема чого й говорити, а в германців, хоча вони й рослі, м'язи вкриті жиром, – тож більше ваги, ніж сили. Довідайся від Лігії, чи становить виняток, чи в його краю є ще люди, до нього подібні. Як тобі або мені випаде коли, за службовим обов'язком, улаштовувати ігри, добре було б знати, де шукати найліпших тіл.
Але хвала богам східним і західним, що ти вийшов цілим із таких рук. Уцілів напевне тому, що ти патрицій і син консула, та все, що тебе спіткало, дивує мене надзвичайно: і цей цвинтар, де ти опинився серед християн, і вони самі, і їхнє поводження з тобою, і втеча Лігії, та, врешті, смуток і неспокій, якими віє від твого короткого листа. Поясни мені, позаяк багато чого не розумію, а якщо хочеш знати правду, скажу відверто, що не розумію: ні християн, ані тебе, ні Лігії. Й не дивуйся, що я, кого поза моєю власною особою мало що обходить на світі, допитуюся про все так ретельно. Я ж бо винуватець усього, що сталося, тож це, певною мірою, й моя справа. Поспішай написати, бо не можу точно передбачити, коли ми зустрінемось. У голові в Міднобородого наміри змінюються, як весняні вітри. Нині, перебуваючи в Беневенті, він хоче їхати просто в Грецію і до Рима не повертатися. Тигеллін, одначе, радить йому, щоб повернувся хоч на деякий час, бо народ знудьгувався за його особою (читай: за видовищами й хлібом), може обуритись. Отож не знаю, як буде. Якщо Ахайя переважить, то може захотітися нам до Єгипту. Я наполягав би на твоєму приїзді сюди, бо вважаю, що в такому душевному стані подорож і наші розваги були б ліками, але ти нас можеш не застати. Подумай усе-таки, чи в такому разі не хотів би відпочити у своїх маєтках на Сицилії, ніж сидіти в Римі. Пиши докладніше про себе – і прощавай. Побажань ніяких, окрім здоров'я, цим разом не додаю, бо, присягаюся Поллуксом, не знаю, чого тобі побажати».
239
242