Вініцій слухав, ніби думаючи про щось інше, і врешті сказав:
– Я мушу її бачити.
– Кого? Лігію?
– Лігію.
– Ти знаєш, де вона?
– Ні.
– Отже, знову почнеш шукати її по старих цвинтарях і на Затибрі?
– Не знаю, але мушу її бачити.
– Гаразд. Позаяк християнка, може виявитися, що вона розсудливіша за тебе, а це так і буде, якщо не хоче твоєї загибелі.
Вініцій здвигнув плечима.
– Вирятувала мене з рук Урса.
– У такому разі поквапся, бо Міднобородий не буде зволікати з від'їздом. А смертні вироки він може ухвалювати і в Анції.
Але Вініцій не слухав. Його турбувала тільки одна думка: побачення з Лігією, – тож почав розмірковувати, як це зробити.
Тим часом з'явилась обставина, що могла усунути всі труднощі. Наступного дня несподівано прийшов до нього Хілон.
Прийшов жалюгідний, обдертий, зголоднілий, у лахмітті замість плаща, слуги, одначе, що мали давній наказ впускати його в будь-який час дня й ночі, не посміли його зупинити, тож увійшов просто до атрію і, ставши перед Вініцієм, сказав:
– Нехай боги тобі пошлють безсмертя й поділяться з тобою владою над світом!
Вініцій у першу мить мав бажання наказати, щоб виставили його за двері. Та спало йому на думку, що, може, грек знає щось про Лігію, і цікавість переважила огиду.
– Це ти? – запитав. – Що з тобою сталося?
– Біда, сину Юпітера, – відповів Хілон. – Справжня доброчесність – це товар, про який ніхто не запитує, а справжній мудрець мусить бути задоволеним і з того, що раз на п'ять днів може купити в різника баранячу голову і обгризати на горищі, запиваючи слізьми. Ой, пане! Все, що мені дав, витратив я на книги в Атракта, а потім обібрано мене, розорено; рабиня, що купив записувати мої повчання, втекла, забравши решту того, чим твоя великодушність мене обдарувала. Тепер я жебрак, але подумав собі: до кого мушу звернутись, якщо не до тебе, о Серапісе, якого люблю, обожнюю й за якого ризикував життям своїм!
– По що прийшов і що приніс?
– По допомогу, о Ваале, а приніс тобі мої злидні, мої сльози, мою любов і врешті вісті, які через любов для тебе роздобув. Пам'ятаєш, пане, я тобі свого часу говорив, що продав рабині божественного Петронія одну нитку з пояса Венери Пафійської?.. Тепер я довідався: це їй допомогло, і ти, сину Сонця, знаєш, що в тому домі діється, знаєш також, ким є там Евніка. Маю ще одну таку нитку. Приберіг її для тебе, пане.
Тут замовк, помітивши гнівний порух брів Вініція, і, бажаючи відвести спалах, сказав поквапливо:
– Знаю, де мешкає божественна Лігія, вкажу тобі, пане, будинок і провулок.
Вініцій стримав хвилювання, викликане звісткою, і сказав:
– Де вона?
– У Ліна, верховного жерця християн. Вона там разом з Урсом, а той, як і раніше, ходить до мельника, якого звати, як твого вільновідпущеника, пане, Демас… Так, Демас!.. Урс працює ночами, тож, оточивши будинок уночі, не знайдете його… Лін – старий… а крім нього, там дві, ще старші, рабині.
– Звідки ти все це знаєш?
– Пам'ятаєш, пане, що був у руках у християн і вони мене пощадили. Главк помиляється насправді, вважаючи, що я винуватець його нещасть, але повірив у те, неборак, і вірить досі, а все-таки вони мене пощадили! Тож не дивуйся, пане, що вдячність наповнила моє серце. Я ж людина з давніх, ліпших часів. От і подумав: невже маю забути моїх друзів і доброчинців? Хіба не виявлю я закам'янілості, якщо не запитаю про них, не дізнаюся, що з ними діється, як їх здоров'я й де мешкають? Присягаюся Кібелою Пессинунтською[264]! Не я на це здатний! Стримувало мене спочатку побоювання, що можуть невірно зрозуміти мої наміри. Але любов, яку до них маю, виявилася сильнішою за побоювання, а особливо додала мені сміливості та легкість, із якою вони прощають усілякі кривди. Передовсім я думав про тебе, пане. Остання наша справа завершилася поразкою, та чи такий син Фортуни, як ти, може погодитися з цим? Тож готую тобі перемогу. Будинок стоїть на відчепі. Можеш наказати рабам оточити його так, що й миша не вислизне. О, пане, пане! Від тебе залежить лише, щоб іще нинішньої ночі ця великодушна царівна опинилась у твоєму домі. Та якщо це станеться, подумай, що спричинився до цього дуже бідний і зголоднілий син мого батька.
264