Вініцій, хоча й засмутився, що Петро, якому він багато чим зобов'язаний, не буде його супутником, одначе щиро подякував, а потім звернувся до старого апостола з останнім проханням.
– Знаю, де мешкає Лігія, – сказав, – міг би й сам піти до неї та спитати – позаяк це дозволено, – чи захоче мати мене за чоловіка, якщо душа моя стане християнською, але волію тебе прохати, апостоле: дозволь мені бачити її або проведи мене сам до неї. Не знаю, як довго доведеться мені затриматися в Анції, й не забувайте, що при імператорі ніхто не впевнений у своєму завтрашньому дні. Вже й Петроній говорив, що не зовсім буде мені там безпечно. Нехай же її побачу до того, нехай надивляться на неї очі та я запитаю, чи забуде вона завдане мною зло і чи поділить зі мною благо.
І апостол Петро всміхнувся доброзичливо і сказав:
– І хто ж би тобі в заслуженій радості міг відмовити, сину мій!
Вініцій знову схилився до його руки, бо зовсім уже не міг угамувати схвильованого серця. Апостол же торкнувся його скронь і сказав:
– Але ти імператора не бійся, говорю ж тобі, що жодна волосина не впаде з твоєї голови.
Потім послав Міріам за Лігією, наказуючи, щоб не говорила їй, кого серед них зустріне, аби й дівчині тим більшу принести радість.
Було недалеко, тож невдовзі всі побачили, як між миртовими кущами саду Міріам веде за руку Лігію.
Вініцій хотів було бігти назустріч, але, бачачи кохану, відчув, як щастя відібрало в нього сили, – і стояв, затамувавши подих, ледве тримаючись на ногах, а серце калатало, оскільки був схвильований у сто разів дужче, ніж тоді, коли вперше в житті почув свист парфянських стріл біля своєї голови.
Вона вбігла в дім, не сподіваючись ні на що, і, побачивши Вініція, зупинилась як укопана. Обличчя її зарожевілось і враз пополотніло, потім вона здивованим і водночас переляканим поглядом обвела присутніх.
Але навколо бачила ясні, сповнені доброти обличчя; апостол Петро підійшов до неї й запитав:
– Лігіє, любиш ти його як і раніше?
Настало мовчання. Губи Лігії затремтіли, мов у дитини, що збирається заплакати і, почуваючись винуватою, бачить усе-таки, що треба визнати свою провину.
– Відповідай, – сказав апостол.
Тоді вона, опускаючись до колін Петра, покірним і боязким голосом прошепотіла:
– Так…
А Вініцій вмить опинився навколішках поряд із нею, Петро поклав руки на їхні голови і сказав:
– Любіться в Господі й на хвалу йому, бо немає гріха в любові вашій.
Розділ XXXIV
Йдучи з Лігією по саду, Вініцій оповідав їй уривчастими, з глибини серця словами про те, в чому зізнався апостолам: про неспокій своєї душі, про зміни, що сталися в ньому, і, врешті, про безмежну тугу, яка затьмарила йому життя відтоді, як він покинув оселю Міріам. Зізнався Лігії, що хотів про неї забути, але не міг. Думав про неї вдень і вночі. Нагадував йому про неї той хрестик, зв'язаний із галузок самшиту, що вона йому залишила й він його вмістив у ларарій і мимоволі шанував як щось божественне. І журився все дужче, бо кохання було сильнішим за нього й іще в домі Авла охопило цілком його душу… Іншим нитку життя прядуть Парки[267], а йому пряли її любов, туга і смуток. Кепськими були його вчинки, та їх породжувала любов. Кохав її в Авла, й на Палатині, і коли в Остріані бачив, як вона слухала проповідь Петра, і коли йшов із Кротоном викрадати її, й коли вона сиділа біля його ложа, й коли покинула його. Прийшов ось Хілон, який виявив її схованку, і радив її викрасти, але він покарав грека й пішов до апостолів прохати про істину і про неї… І нехай буде благословенною та хвилина, коли таке спало йому на думку, бо ось тепер біля неї, і, мабуть, вона вже не тікатиме більше від нього, як останнього разу втекла з оселі Міріам?
– Я не від тебе тікала, – сказала Лігія.
– Так чому ж це зробила?
І вона підвела на нього свої очі кольору ірисів, потім схилила засоромлено голову і сказала:
– Сам знаєш…
Вініцій замовк на мить од переповнення щастям, потім знову заговорив, як поволі розкривалися його очі, що вона зовсім одрізняється від римлянок і хіба що лише на Помпонію схожа. Не вмів їй, зрештою, як слід висловити, бо сам не усвідомлював, що відчував; а з нею приходить у світ якась зовсім інша краса, якої досі на світі не бувало і яка не тільки тіло, але й душа. Натомість сказав їй слова, які наповнили її радістю, адже покохав її навіть за те, що тікала від нього і що буде для нього священною при родинному вогнищі…