– Навіть не подумаю! Волосина в мене з голови не впаде в Анції.
– Якщо ти вважаєш, що мене здивуєш іще раз, то помиляєшся, але звідки в тебе така впевненість?
– Мені це сказав апостол Петро.
– А! Сказав апостол Петро! На це нема заперечення, дозволь усе-таки, щоб я вжив усіх запобіжних заходів, хоча б для того, щоби Петро не виявився лжепророком, бо, коли б апостол Петро випадково помилився, міг би втратити твою довіру, яка й надалі, напевно, апостолові Петру придасться.
– Роби, як знаєш, але я йому вірю. І якщо думаєш, що налаштуєш мене проти нього, повторюючи з насмішкою його ім'я, ти помиляєшся.
– Але ще одне запитання: чи ти став уже християнином?
– Іще ні, але Павло з Тарса їде зі мною, щоб мені тлумачити вчення Христа, а потім прийму хрещення, – адже слова, що ти говорив, буцім вони вороги життя й радості, є неправда!
– Тим ліпше для тебе і для Лігії, – відповів Петроній.
І, здвигнувши плечима, сказав, ніби сам до себе:
– Дивує, одначе, як ці люди вміють залучати прихильників і як ця секта розширюється.
І Вініцій відповів з таким запалом, ніби й сам уже був охрещений:
– Так! Тисячі й десятки тисяч є в Римі, в містах Італії, в Греції й Азії. Є християни в легіонах і серед преторіанців, є в самому імператорському палаці. Визнають це вчення раби й громадяни, убогі й багаті, плебеї й патриції. Ти ж знаєш, що деякі з Корнеліїв[274] є християнами, що Помпонія Грецина християнка, була, здається, Октавія і вважає нею себе Акта? Так, це вчення охоплює світ, і лише воно може його відродити. Не здвигуй плечима, бо хто знає, може, за місяць або за рік сам його приймеш.
– Я? – сказав Петроній. – Ні, присягаюся сином Лето[275]! Я його не прийму, хоч би в ньому була істина й мудрість як людська, так і божественна… Це вимагало б турбот, а я не люблю турбуватися. Це вимагало б зречень, а я не люблю в житті ні в чому собі відмовляти… Із твоєю натурою, схожою на вогонь і окріп, завше могло щось таке трапитись, але я? В мене є мої геми, мої камеї, мої вази й моя Евніка. В Олімп я не вірю, але його собі влаштовую на землі й процвітатиму, поки мене уразять стріли божественного лучника або коли імператор накаже мені розітнути вени. Я надто вподобав аромат фіалок і зручний трикліній. Люблю навіть наших богів… як риторичні постаті, також Ахайю, куди вирушу з нашим гладким, тонконогим, незрівнянним, божественним імператором, Августом, Періодонікієм[276], Геркулесом, Нероном!..
Сказавши це, розвеселився тільки від припущення, що міг би прийняти вчення галілейських рибалок, і почав упівголоса наспівувати:
Але замовк, коли раб-покликач оголосив, що прибула Евніка.
Невдовзі по її прибутті подано й вечерю, під час якої, після кількох пісень, виконаних цитристом, Вініцій розповів Петронію про відвідини Хілона і про те, як ці відвідини навели його на думку вирушити до апостолів, – а прийшла ця думка саме тоді, коли сікли Хілона.
На це Петроній, якого знову почав змагати сон, приклав руку до чола і сказав:
– Думка була добра, позаяк добрий результат. А щодо Хілона, я звелів би дати йому п'ять золотих монет, але оскільки ти наказав його відшмагати, то вже ліпше б його було засікти на смерть, бо хто його знає, чи не кланятимуться йому з часом сенатори, як нині кланяються нашому лицарю-Дратві-Ватинію. Добраніч.
І, знявши вінки, почали збиратися з Евнікою додому; коли вийшли, Вініцій вирушив до бібліотеки й написав Лігії такого листа:
«Хочу, щоб, коли ти розплющиш свої прекрасні очі, о божественна, лист цей сказав тобі: добридень! Тому сьогодні пишу, хоч завтра побачу тебе. Імператор післязавтра від'їздить до Анція, і я, – eheu! – мушу його супроводжувати. Я вже говорив тобі, що не послухатися – ризикувати життям, а я тепер не маю хоробрості вмирати! Але якщо ти не хочеш, напиши мені одне слово, і лишуся – тоді вже Петронію доведеться відвертати небезпеку від мене. Нині, в день радості, роздав я нагороди всім рабам, а тих, що прослужили в домі двадцять років, завтра поведу до претора, щоб їх звільнити. Ти, люба, маєш мене за це похвалити, позаяк мені здається, що це узгоджується з тим солодким ученням, яке ти сповідуєш, а крім того, зробив я це заради тебе. Завтра скажу їм, що волею зобов'язані тобі, щоб тобі дякували і славили твоє ім'я. Сам зате віддаюся в рабство щастю й тобі, і дай боже, щоб ніколи не довелося мені звільнитись. Хай буде проклятий Анцій і подорож Агенобарба. Я тричі, чотири рази щасливий, що не такий мудрий, як Петроній, бо, може, мусив би їхати ще й до Ахайї. Тим часом хвилина розставання всолодить мені думку про тебе. Як тільки зможу вирватися, верхи поспішу до Рима, щоб удовольнити очі баченням тебе і слух твоїм солодким голосом утішити. Якщо ж не зможу, пришлю раба з листом і запитаннями про тебе. Вітаю тебе, божественна, та обіймаю ноги твої. Не гнівайся, що тебе називаю божественною. Якщо заборониш, послухаюсь, але сьогодні ще не вмію інакше. Вітаю з майбутньої твоєї оселі – всією душею».