Біг уже, як п'яний, збиваючись то в один, то в другий бік вулиці. Та раптом змінилося щось у жахливому вогнищі, яке охопило велетенське місто. Все, що доти лише тліло, спалахнуло суцільним морем полум'я, бо вітер перестав приносити дими, ці ж, які нагромадилися в завулках, звіяв шалений порив розжареного повітря. Порив той гнав тепер мільйони іскор, так що Вініцій біг як у вогненній хмарі. Зате він міг ліпше бачити перед собою, і в ту мить, коли вже мав падати, побачив кінець завулка. Це знову додало йому сили. Повернувши за ріг, опинився на вулиці, що вела до Портової дороги й на Кодетанське поле[317]. Іскри перестали гнатися за ним. Зрозумів: якщо добіжить до Портової дороги, то вціліє, хоч би йому навіть довелося знепритомніти.
В кінці вулиці побачив знову ніби хмару, що закривала прохід. «Якщо це дими, – подумав, – то вже не пройду». Біг з останніх сил. На ходу зняв із себе туніку, що, тліючи від іскор, обпікала його, як сорочка Несса[318], і мчав голий, маючи тільки капітій Лігії на голові, яким був обмотаний також рот. Підбігши ближче, розгледів: те, що йому видавалося димом, було курявою, з якої до того ж долітав гамір і людські крики.
«Чернь грабує будинки», – сказав собі.
Але біг у напрямку голосів. Усе-таки там були люди, що могли йому надати допомогу. Сподіваючись на це, перш ніж добігти, почав прохати щосили про порятунок. Але було це його останнє зусилля: в очах почервоніло ще дужче, в легенях забракло повітря, у м'язах – сили, й він упав.
Одначе його почули, а радше помітили, і двоє людей (як виявилося – робітники) рушили йому на допомогу з глечиками, повними води. Вініцій, який упав од виснаження, але не знепритомнів, обома руками схопив посудину й вихилив її до половини.
– Дякую, – сказав, – поставте мене на ноги, далі я сам піду!
Другий робітник облив йому водою голову, обидва ж не тільки поставили його на ноги, але підняли й понесли до гурту інших, які оточили його, оглядаючи дбайливо, чи не надто зазнав пошкодження. Ця дбайливість здивувала Вініція.
– Люди, – запитав, – що ви за одні?
– Руйнуємо будинки, щоб пожежа не могла дійти до Портової дороги, – відповів один із робітників.
– Прийшли мені на допомогу, коли я вже впав. Дякую вам.
– Ми не можемо відмовити в допомозі, – озвалося кілька голосів.
Тоді Вініцій, який зранку дивився на озвірілі натовпи, на бійки та грабунки, поглянув уважніше на обличчя, що його оточували, і сказав:
– Хай винагородить вас… Христос.
– Хвала імені його! – вигукнув цілий хор голосів.
– Лін?.. – запитав Вініцій.
Але не зміг запитувати далі й не почув відповіді, позаяк од хвилювання та надмірного напруження зомлів.
Опритомнів лише на Кодетанській дорозі, в саду, оточений кількома жінками й чоловіками, і перші слова, на які знову здобувся, були:
– Де Лін?
Якийсь час не було відповіді, потім якийсь знайомий Вініцію голос раптом сказав:
– За брамою Номентанською; пішов до Остріану… позавчора… Мир тобі, перський царю!
Вініцій підвівся й сів, побачивши несподівано над собою Хілона.
Грек же мовив:
– Дім твій, пане, напевно, згорів, бо Карини в огні, але ти завше будеш багатим, як Мідас[319]. О, що за напасть! Християни, сини Серапіса, провіщали здавна, що вогонь знищить це місто… А Лін разом із дочкою Юпітера перебуває в Остріані… О, що за напасть на це місто!..
Вініцієві знову зробилося погано.
– Бачив їх? – запитав.
– Бачив, пане!.. Дякувати Христу і всім богам, що я можу доброю звісткою відплатити за твої добродійства. Але я тобі, Осірісе, ще відплачу, присягаюся цим палаючим Римом!
Надворі звечоріло, але в саду видно було як удень, бо пожежа палахкотіла ще дужче. Здавалося, що горять не окремі квартали, а все місто, вздовж і вшир. Небо було червоне, скільки оком сягнути, і на землю спускалася червона ніч.
Розділ XLIV
Заграва від палаючого міста залила небо так широко, як може сягнути людський погляд. Із-за пагорбів витиснувся великий повний місяць, який запалав одразу і, прибравши барву розжареної міді, здавалося, з подивом поглядав на місто, володаря світу, що гинуло. В зарожевілих безоднях неба світилися рожеві зірки, але на відміну від звичних ночей на землі було світліше, ніж на небесах. Рим освітлював, як величезне багаття, всю Кампанію. При кривавій заграві видно було далекі пагорби міста, вілли, храми, пам'ятники й акведуки, що збігали з усіх навколишніх гір до міста, на акведуках же роїлися люди, які сховалися там заради безпеки або для спостерігання пожежі.
318
319