Ніколи від часу навали галлів під проводом Бренна не траплялося Риму такого лиха. Порівнювали з розпачу обидві пожежі. Але тоді лишився принаймні Капітолій. Нині ж і він оточений був зловісним вогненним вінцем. Мармур не горів у вогні, але ночами, коли вітер на мить розганяв язики полум'я, на горі видно було шереги колон храму Юпітера, що, розпечені, світилися рожево, наче вкриті жаром. Врешті, за часів Бренна мешканці Рима були дисципліновані, згуртовані, прихильні до свого міста і його вівтарів, нині ж навколо мурів палаючого міста бродили різномовні натовпи, здебільшого із рабів і вільновідпущеників, розгнуздані, свавільні, готові виступити під тиском злиднів проти влади та міста.
Але самі масштаби пожежі, наповнюючи серця жахом, певною мірою знесилювали натовп. За пожежею могли прийти голод і хвороби – на довершення нещастя стояла страшенна липнева спека. Повітрям, розпеченим вогнем і сонцем, неможливо було дихати. Ніч не лише не приносила полегшення, але була таким же пеклом. Удень відкривався жахливий і зловісний краєвид. Усередині гігантське місто на пагорбах, перетворене на ревучий вулкан, навколо ж, аж до Альбанських гір, неозоре суцільне кочовище – буди, намети, курені, повози, тачки, ноші, ятки, вогнища – все це застелене димом, курявою, освітлене рудими променями сонця, що пробиваються крізь пожежу, наповнене гомоном, криком, погрозами, ненавистю і страхом, – велетенське збіговисько чоловіків, жінок і дітей. Серед квіритів – греки, кудлаті ясноокі люди півночі, африканці, азіати; серед римських громадян – раби, вільновідпущеники, гладіатори, купці, ремісники, селяни й солдати – справжнє людське море, що оточувало вогненний острів.
Найрізноманітніші вісті хвилювали це море, як вітер – морські хвилі. Були благополучні й неблагополучні. Балакали про незліченні запаси зерна та одягу, що надійдуть на Торгову пристань і роздаватимуться безкоштовно. Подейкували також, що за наказом імператора із провінцій Азії, Африки будуть вивезені всі багатства, зібране в такий спосіб добро розподілять між мешканцями Рима так, аби кожне могло собі вибудувати власний дім. Але ж одночасно поширювалися й такі новини – воду у водогонах отруєно, Нерон хоче знищити місто, вигубити мешканців до ноги, щоби потім перебратися до Греції чи Єгипту і звідти правити світом. Кожна з чуток розходилась із швидкістю блискавки і кожна знаходила в натовпі готових їй повірити, збуджуючи спалахи сподівання або гніву, страху або люті. Врешті якась гарячка опанувала ці тисячі кочівників. Віра християн, що кінець світу через вогонь – близький, поширювалася й між прихильниками язичницьких богів з кожним днем усе більше. Серед хмар, освітлених місяцем, їм увижалися боги, які придивлялися до загибелі землі, – до них простягали руки, благаючи про жалість або проклинаючи їх.
Тим часом солдати при допомозі певної кількості мешканців продовжували руйнувати будинки на Есквіліні, на Целії, а також і на Затибрі, завдяки чому там уціліла значна частина будівель. Але в самому місті палали незліченні скарби, нагромаджені за не одне століття перемог, безцінні твори мистецтва, прекрасні храми та найдорожчі пам'ятки римської минувшини та римської слави. Передбачали, що з усього міста вціліє заледве кілька розташованих на околиці кварталів і що сотні тисяч людей залишаться без даху. Інші поширювали чутки, що солдати руйнують будинки не для придушення вогню, а для того, щоб нічого не залишилося від міста. Тигеллін благав у кожному листі, щоб імператор приїхав і присутністю своєю заспокоїв зневірений народ. Одначе Нерон вирушив тільки тоді, коли полум'я охопило «Domus transitoria»[328], і поспішав, аби не втратити часу, коли пожежа набере найбільшої сили.
Розділ XLVII
Вогонь тим часом дістався Номентанської дороги й від неї, разом із зміною напрямку вітру, звернув на Широку дорогу та до Тибру, обігнув Капітолій, розлився по Бичачому ринку і, знищуючи все, що обминув при першому пориві, наблизився знову до Палатину. Тигеллін зібрав усі загони преторіанців і посилав гінця за гінцем із повідомленням до імператора, який під'їздив, що той нічого не втратить від пишноти видовища, бо пожежа ще посилилася. Але Нерон хотів прибути вночі, щоб ліпше вдовольнитися образом конаючого міста. Через це він затримався поблизу Альбанського озера і, викликавши до намету трагіка Алітура, відпрацьовував з його допомогою поставу, обличчя, погляд і навчався відповідних рухів, сперечаючись із ним завзято, чи при словах: «О, місто священне, яке видавалось міцнішим за Іду»[329], – має піднести догори обидві руки, чи, тримаючи в одній формінгу, опустити її вздовж тіла, а піднести тільки другу. Й питання це видавалося йому в ту хвилину важливішим од усіх інших.
329