Тож сказав:
– Я раджу їхати до Ахайї.
– Ах, – відповів Нерон, – я очікував од тебе чогось більшого. Сенат ненавидить мене. Коли поїду, хто ж мені ручиться, чи не збунтуються проти мене і не оголосять когось іншого імператором? Народ мені був раніше відданий, але тепер піде за ними… Присягаюся Гадесом! Коли б цей сенат і цей народ мав одну голову!..
– Дозволь сказати тобі, о божественний, що, бажаючи зберегти Рим, треба зберегти хоч кілька римлян, – сказав з усміхом Петроній.
Але Нерон почав нарікати:
– Що мені до Рима й римлян! Аби мене слухали в Ахайї. Тут оточує мене тільки зрада. Всі мене покидають! І ви готові мене зрадити! Знаю це, знаю!.. Ви навіть не думаєте, що скажуть про вас у прийдешні століття, коли ви покинете такого артиста, як я!
Тут раптом він ударив себе по лобі й вигукнув:
– Правда!.. Серед цих турбот сам забуваю, хто я.
Сказавши це, з обличчям, уже зовсім прояснілим, звернувся до Петронія:
– Народ ремствує, – сказав, – але коли б я взяв лютню і вийшов із нею на Марсове поле, коли б заспівав йому ту пісню, яку вам співав під час пожежі, як вважаєш, Петронію, чи не розчулив би його своїм співом, як Орфей колись – диких звірів?
На це Туллій Сенека, якому не терпілося повернутися до своїх рабинь, привезених із Анція, і який дратувався давно, сказав:
– Без сумніву, божественний, аби тільки тобі дозволили розпочати.
– Їдьмо в Елладу! – вигукнув Нерон.
Але цієї миті ввійшла Поппея, а за нею Тигеллін. Очі присутніх мимоволі повернулися до нього, ніколи ж бо жоден тріумфатор з такою гордовитістю не в'їздив на Капітолій, з якою він постав перед імператором.
Він заговорив поволі й чітко голосом, у якому чувся скрегіт заліза:
– Вислухай мене, імператоре, бо можу тобі сказати: я знайшов! Народу потрібна розплата й жертва, але не одна, а сотні й тисячі. Чи ти коли чув, повелителю, хто такий Христос, розп'ятий Понтієм Пілатом[338]? І чи знаєш, хто такі християни? Хіба я тобі не говорив про їхні лиходійства та безсоромні обряди, про їх пророцтва, що вогонь принесе кінець світу? Народ ненавидить і підозрює їх. Ніхто не бачив їх у храмах, бо наших богів вони вважають злими духами; не бувають вони й на Стадіоні, бо зневажають перегони. Ніколи долоні жодного християнина не вшанували тебе оплесками. Ніколи жоден із них не визнав тебе богом. Вони є ворогами роду людського, і міста, і твоїми. Народ ремствує на тебе, але не ти мені, імператоре, наказав спалити Рим і не я його спалив… Народ прагне розплати, нехай матиме її. Народ прагне крові та ігор, нехай отримає їх. Народ підозрює тебе, нехай підозри його повернуться в інший бік.
Нерон слухав спочатку здивовано. Але чим далі говорив Тигеллін, акторське обличчя його почало змінюватися й прибирати поперемінно виразу гніву, жалю, співчуття, обурення. Раптом він підвівся і, скинувши з себе тогу, що впала йому до ніг, простягнув обидві руки догори і хвилину стояв мовчки.
Врешті озвався голосом трагіка:
– Зевсе, Аполлоне, Геро, Афіно, Персефоно і ви, всі безсмертні боги, чому ж не прийшли нам на поміч? Що це нещасне місто зробило тим нелюдам, що так жорстоко його спалили?
– Вони – вороги роду людського і твої, – сказала Поппея.
Інші ж почали волати:
– Вчини справедливо! Покарай паліїв! Самі боги бажають розплати.
Він же сидів, опустивши голову на груди, і знову мовчав, ніби підлість, про яку почув, приголомшила його. Але за хвилину потряс руками і озвався:
– Якої ж кари і якої муки заслуговують за такі лиходійства?.. Але боги надихнуть мене, і за допомогою сил Тартара[339] я дам бідолашному народу моєму таке видовище, що протягом століть згадуватиме він мене із вдячністю.
Чоло Петронія спохмурніло. Він подумав про небезпеку, що нависла над Лігією, над Вініцієм, якого любив, і над тими людьми, чиє вчення він відкидав, але в чиїй невинуватості був переконаний. Подумав також, що розпочнеться одна з таких кривавих оргій, яких не зносили його очі естета. Але передовсім сказав собі: «Мушу рятувати Вініція, він збожеволіє, якщо та дівчина загине», – і ці міркування переважили всі інші, Петроній же розумів добре, що затіває гру таку небезпечну, як ніколи в житті.
Почав усе-таки промову невимушено й недбало, як говорив зазвичай, коли критикував або висміював не досить естетичні задуми імператора й августіанів: