– Християн до левів!
Пишні ноші придворних посувалися серед виючого натовпу. Із глибини спалених вулиць надбігали все нові гурти, які, зачувши клич, починали його повторювати. Із уст в уста передавали, що облава триває з полудня, що схоплено вже багато паліїв, – і незабаром по новопрокладених і старих вулицях, по завалених руїнами завулках, навколо Палатину, по всіх пагорбах і садах, по всьому Риму, лунав усе несамовитіший крик:
– Християн до левів!
– Стадо! – повторював зі зневагою Петроній. – Народ, гідний імператора!
І подумав, що такий світ, побудований на насильстві, на такій жорстокості, що на неї навіть варвари не були здатні, на лиходійствах і шаленій розпусті, не може все-таки встояти. Рим був володарем світу, але і виразкою світу. Тхнуло від нього трупним смородом. На прогниле життя падала тінь смерті. Не раз ішлося про це навіть серед августіанів, але Петронію ніколи не ставала перед очима істина, що та увінчана колісниця, на якій постаттю тріумфатора стоїть Рим, тягнучи за собою стада уярмлених народів, котиться в безодню. Життя світовладного міста видалося йому якимось блазенським хороводом і якоюсь оргією, яка все-таки мусить скінчитись.
Розумів тепер, що лише християни мають якісь нові основи життя, та здавалося, що скоро від християн і сліду не лишиться. А тоді що?
Блазенський хоровод вирушить далі під проводом Нерона, і якщо Нерона не стане, знайдеться інший такий же або гірший, бо при такому народі й таких патриціях немає ніяких підстав, аби знайшовся ліпший. Буде нова оргія, і до того ж іще мерзотніша й потворніша.
Оргія ж не може тривати вічно, і треба після неї йти спати, хоча б од утоми.
Думаючи про це, Петроній сам відчув величезну втому. Чи варто жити, та ще жити без упевненості в завтрашнім дні, для того тільки, аби дивитися на такий світоустрій? Геній смерті не менш прекрасний, ніж геній сну, адже має теж за плечима крила.
Ноші зупинилися перед дверима будинку, які чуткий брамник одчинив у ту ж мить.
– Шляхетний Вініцій повернувся? – запитав його Петроній.
– Хвилину тому, володарю, – відповів раб.
«І значить, її не відбив!» – подумав Петроній.
І, скинувши тогу, вбіг до атрію. Вініцій сидів, схиливши голову мало не до колін, обхопивши її руками, але на відлуння кроків підвів своє скам'яніле обличчя, на якому тільки очі світилися гарячково.
– Запізнився? – запитав Петроній.
– Саме так. Її схопили ще до полудня.
Запанувало мовчання.
– Бачив її?
– Так.
– Де вона?
– У Мамертинській в'язниці.
Петроній здригнувся й запитливо подивився на Вініція.
Той усе зрозумів.
– Ні! – вигукнув Вініцій. – Її кинули не в Тулліанум[347], навіть не до середньої в'язниці. Я підкупив сторожу, аби поступились їй своєю кімнатою. Урс ліг на порозі й охороняє її.
– Чому Урс не захистив її?
– Прислали п'ятдесят преторіанців. Зрештою Лін йому заборонив.
– А Лін?
– Лін помирає. Тому його не взяли.
– Що збираєшся робити?
– Урятувати або померти з нею разом. Я теж вірю в Христа.
Вініцій говорив ніби спокійно, та в голосі його було щось таке пронизливе, що серце Петронія здригнулося від щирої жалості.
– Я тебе розумію, – сказав він, – але як ти її хочеш рятувати?
– Я підкупив сторожу, щоб уберегти її від знущань, а головне, щоб не перешкодили їй утекти.
– Коли це має статися?
– Вони сказали, що не можуть видати її мені відразу, оскільки бояться відповідальності. Коли тюрми заповняться багатьма в'язнями й рахунок їм буде втрачено, тоді мені її віддадуть. Але це в крайньому разі! Спершу ти спробуй урятувати її й мене! Ти друг імператора. Він сам її мені віддав. Іди до нього й рятуй мене!
Петроній замість відповіді погукав раба і, наказавши йому принести два темні плащі та два мечі, звернувся до Вініція.
– По дорозі тобі відповім, – сказав він. – Тим часом бери плащ, бери зброю й ходімо до в'язниці. Там дай сторожі сто тисяч сестерціїв, дай удвічі, втричі, вп'ятеро більше, щоб випустили Лігію зараз. Інакше буде запізно.
– Ходімо, – сказав Вініцій.
І за хвилину обидва опинилися на вулиці.
– А тепер слухай мене, – сказав Петроній. – Не хотів гаяти часу. Від сьогодні я в опалі. Моє власне життя висить на волосинці, тому нічого не можу добитися в імператора. Гірше того! Маю певність, що вчинить усупереч моєму проханню. Коли б не це, хіба б я радив тобі тікати з Лігією або відбивати її? Адже коли б ти зміг утекти, гнів імператора впав би на мене. Але нині він скоріше вдовольнив би твоє прохання, ніж моє. Не розраховуй, одначе, на це. Визволь її з в'язниці й тікай! Нічого більше тобі не залишається. Коли це не вдасться, тоді доведеться пробувати інші способи. Тим часом знай, що Лігію кинули до в'язниці не тільки за віру в Христа. Її й тебе переслідує гнів Поппеї. Пам'ятаєш, ти образив Поппею, відштовхнувши її? А вона знає, що відштовхнув заради Лігії, яку й так зненавиділа з першого погляду. Адже вона й раніше намагалася знищити її, приписуючи її чарам смерть свого дитяти. У тому, що сталось, є рука Поппеї! Чим же поясниш, що Лігія виявилася першим в'язнем? Хто міг указати будинок Ліна? Кажу тобі, шпигували за нею давно! Знаю, що тобі розриваю душу, віднімаю останню надію, але говорю тобі це навмисно, щоб ти знав, – якщо ти її не визволиш, перш ніж вони здогадаються про твої спроби, то загинете обоє.
347
Нижня частина в'язниці, розташована повністю під землею, що має тільки один отвір у стелі. Там помер від голоду Югурта.