– Саме так! Розумію! – відповів глухо Вініцій.
Вулиці через пізню годину були порожні, одначе подальшу розмову перебила зустріч з п'яним гладіатором, який заточився на Петронія так, що обперся рукою на його плече і, дихаючи в обличчя перегаром, загорлав хрипким голосом:
– Християн до левів!
– Мірмілоне[348], – озвався спокійно Петроній, – послухай доброї поради і йди своєю дорогою.
Та п'яний ухопив його і другою рукою за друге плече:
– Кричи разом зі мною, інакше скручу тобі в'язи: християн до левів!
Але нервам Петронія було вже доволі цих криків. Відтоді, як вийшов із Палатину, душили його вони, мов кошмар, і терзали йому вуха, тож, коли побачив при тому занесений над собою кулак здоровила, урвалося його терпіння.
– Приятелю, – мовив, – од тебе смердить вином, і ти мені заважаєш.
Із цими словами ввігнав йому в груди аж по руків'я короткий меч, яким озброївся, виходячи з дому, потім, узявши під руку Вініція, ніби нічого й не сталося, мовив далі:
– Імператор сказав мені сьогодні: «Передай Вініцію від мене, щоб він не пропустив ігор, у яких виступлять християни». Ти розумієш, що це значить? Вони хочуть із твого болю влаштувати собі забаву. Там усе продумано. Можливо, через це не ув'язнено досі тебе й мене. Якщо ти її не зумієш зараз вирвати, тоді… не знаю!.. Може, Акта заступиться за тебе, але чи доб'ється чого?.. Твої землі сицилійські могли б також спокусити Тигелліна. Спробуй.
– Оддам йому все, що маю, – відповів Вініцій.
Од Карин до Форуму було не дуже далеко, дійшли швидко. Нічний морок уже розсіювався, й мури замку виразно виступали з сутінків.
Раптом, коли повернули до Мамертинської в'язниці, Петроній зупинився і сказав:
– Преторіанці!.. Запізно!
Дійсно, в'язницю оточувала подвійна шеренга солдатів. Досвітня зоря сріблила їхні залізні шоломи і гостряки списів.
Обличчя Вініція стало блідим, як мармур.
– Ходімо, – сказав.
За хвилину стояли перед шеренгою. Петроній, маючи неабияку пам'ять, знав не тільки командирів, але й майже всіх солдатів Преторії, – зразу ж побачив знайомого командира когорти й кивнув йому.
– А що це, Нігере? – сказав він. – Наказано вам пильнувати в'язницю?
– Саме так, шляхетний Петронію. Префект побоюється, що будуть пробувати відбити паліїв.
– Чи маєш наказ не впускати нікого? – запитав Вініцій.
– Ні, пане. Знайомі відвідуватимуть ув'язнених, і в такий спосіб ми виловимо більше християн.
– Так мене впусти, – сказав Вініцій.
І, стиснувши долоню Петронія, сказав йому:
– Побач Акту, а я прийду довідатись, яку тобі дала відповідь.
– Приходь, – відповів Петроній.
У ту мить під землею та за товстими мурами почувся спів. Пісня, спершу глуха і пригнічена, ставала все гучнішою. Голоси чоловічі, жіночі й дитячі зливалися в єдиний злагоджений хор. Уся в'язниця в тиші світання зазвучала, мов арфа. Та в голосах не було ні скорботи, ні розпачу. Навпаки, бриніли в них радість і тріумф.
Солдати здивовано переглядалися. На небі з'явилися перші золоті й рожеві проблиски ранкової зорі.
Розділ LII
Клич «Християн до левів!» розлягався безперервно в усіх кварталах міста. Із самого початку не тільки ніхто не сумнівався, що вони були справжніми винуватцями лиха, але ніхто й не хотів сумніватися, бо їхня страта мала бути водночас чудовою розвагою для народу. Але поширилася думка, що лихо не набрало б таких страшних масштабів, якби не гнів богів, – отож наказано здійснювати в храмах піакули, або умилостивлюючі жертви. За порадою Сивілиних книг, сенат виніс ухвалу про молебства Вулкану, Церері та Прозерпіні. Матрони приносили жертви Юноні; ціла процесія рушила аж на берег моря, щоб зачерпнути води та окропити нею статую богині. Заміжні жінки готували трапези богам[349] й ночі пильнування. Весь Рим очищався від гріхів, приносив жертви та задобрював безсмертних. А тим часом серед попелищ прокладалися нові широкі вулиці. Тут і там позакладали вже фундаменти чудових будинків, палаців і храмів. Передовсім, одначе, будували з нечуваним поспіхом величезний дерев'яний амфітеатр, у якому належало загинути християнам. Одразу після наради в домі Тиберія було послано розпорядження проконсулам, аби припровадили диких звірів. Тигеллін спустошив віварії всіх італійських міст, не виключаючи другорядних. В Африці влаштовано за його наказом величезні лови, в яких мусили брати участь усі місцеві жителі. Із Азії везли слонів і тигрів, з Нілу – крокодилів і гіпопотамів, із Атлаських гір[350] – левів, із Піренеїв – вовків і ведмедів, із Гібернії – злих собак, із Епіру[351] – молоських псів, із Германії – буйволів і величезних лютих турів. За кількістю ув'язнених ігри мали перевершити всі, що досі бачив Рим. Імператор прагнув утопити в крові згадку про пожежу й напоїти нею Рим – тому ще ніколи не очікувалося такого чудового кровопролиття.
348