– Невже ти вважаєш, що я слабкіший духом за Брута, який для блага Рима власних синів не пожалів?
І коли повторив цю відповідь Петронію, той сказав:
– Якщо знайшов порівняння з Брутом, тут уже нічого не вдієш.
Жаль йому, одначе, було Вініція, боявся він, що той заподіє собі смерть. «Тепер, – мовив собі, – підтримують його ще клопоти про її врятування, її вигляд і само страждання, та коли всі засоби виявляться марними і згасне остання іскра сподівання, – присягаюся Кастором! – він її не переживе і кинеться на меч». Петронію навіть було зрозуміліше, що можна так скінчити життя, ніж те, що можна так покохати і так страждати. Тим часом Вініцій робив іще все, на що міг здобутися його розум заради врятування Лігії. Ходив до августіанів і, такий колись гордовитий, благав їх про допомогу. Через Вітеллія він запропонував Тигеллінові свої сицилійські землі та все, чого той зажадає. Тигеллін, одначе, – напевно, боячись розгнівати Августу, – відмовився. Іти до самого імператора, припасти до його ніг та благати було безглуздо. Вініцій, щоправда, хотів і це зробити, але Петроній, почувши про намір, запитав:
– А якщо тобі відмовить, якщо відбудеться жартом або підлою погрозою, що вчиниш?
Тут на обличчі Вініція відбився біль і страждання, він заскреготів зубами.
– Так! – сказав Петроній. – Тому тебе відраджую. Відріжеш усі шляхи до порятунку!
Але Вініцій опанував себе і, провівши рукою по вкритому холодним потом чолу, сказав:
– Ні! Ні! Я християнин!
– І забудеш про це, як забув щойно. Маєш право загубити себе, але не її. Згадай, чого зазнала перед смертю донька Сеяна.
Говорячи це, він не був цілковито щирим, – насправді більше дбав про Вініція, ніж про Лігію. Але знав, що інакше не втримає того від небезпечного кроку, як пояснюючи йому, що міг би принести Лігії неминучу загибель. Зрештою мав рацію, бо на Палатині передбачали появу молодого трибуна і вжили відповідних застережних заходів.
Але страждання Вініція перейшли все, що людині під силу витерпіти. Відтоді як Лігію було ув'язнено й на неї впало сяйво майбутнього мучеництва, не тільки покохав її у сто разів дужче, але почав у душі складати їй майже релігійне пошанування, наче неземній істоті. І тепер, думаючи, що ту істоту, кохану і святу водночас, мусить втратити і що, крім смерті, зазнати вона може тортур, страшніших за саму смерть, кров крижаніла в його жилах, душа перетворювалася на один крик, плутались думки. Часом здавалося йому, що череп наповнюється живим вогнем, який спалить його або він вибухне. Він перестав розуміти, що діється, перестав розуміти, чому Христос, цей милосердний, цей Бог, не приходить на поміч своїм прихильникам, чому задимлені мури Палатину не провалюються крізь землю, а з ними разом Нерон, августіани, табір преторіанців і все це місто лиходійств. Він думав, що не може і не мусить бути інакше і що це все, на що дивляться його очі, од чого розривається його душа і стогне серце, – сон. Але ричання звірів говорило йому, що це ява; стук сокир, із-під яких виростали арени, говорив йому, що це ява, а підтверджували це виття черні та переповнені в'язниці. Тоді жахався він віри в Христа, і цей жах був новою мукою, може, найстрашнішою.
А тим часом Петроній говорив йому:
– Пам'ятай, чого зазнала перед смертю донька Сеяна.
Розділ LIII
Все було марно. Вініцій принизився до того, що шукав підтримки у вільновідпущеників і рабинь імператора та Поппеї, платячи їм за пусті обіцянки, намагаючись за допомогою багатих дарів здобути їхню прихильність. Він розшукав першого чоловіка Августи, Руфрія Криспіна, й випросив у нього листа до неї; подарував свою віллу в Анції її синові від першого шлюбу, Руфію, але розгнівив цим тільки імператора, який ненавидів пасинка. Через посланця передав листа другому чоловікові Поппеї, Отону, до Іспанії, пропонуючи все своє майно й себе самого, аж врешті зрозумів, що був тільки іграшкою і якби удавав, що ув'язнення Лігії мало його обходить, визволив би її скоріше.
Такої ж думки дійшов і Петроній. Тим часом дні минали. Амфітеатри було побудовано. Почали роздавати вже тесери, тобто вхідні знаки на ludus matutinus[352]. Та цього разу «ранковим іграм» через нечувану кількість жертв належало розтягтися на дні, тижні й місяці. Не знали вже, куди дівати християн. В'язниці вже були забиті, в них лютувала пропасниця. Путикули, тобто спільні могили, в яких ховали рабів, почали переповнюватися. Виникло побоювання, що хвороба може поширитися на все місто, тож вирішили поквапитися.
І всі ці вісті доходили до слуху Вініція, гасячи в ньому останні проблиски сподівання. Поки був час, він міг себе тішити думкою, що встигне щось удіяти, але тепер уже не було й часу. Видовища мали розпочатися. В будь-який день Лігія могла опинитися в цирковому кунікулі[353], звідки вихід був лише на арену. Вініцій, не знаючи, куди кине її доля та жорстокість катів, обходив усі цирки, підкупав сторожів і бестіаріїв, прохаючи їх про те, чого вони не могли виконати. Часом похоплювався, що вже дбає тільки про те, аби смерті завдати їй не такої страшної, і саме тоді відчував: замість мозку під черепом у нього розжарене вугілля.