– Амінь! – залунали голоси.
Із його очей випромінювалося все яскравіше світло та віяло від нього силою, величчю, святістю. Голови схилялися перед ним, і він, коли змовкли вигуки «Амінь!», мовив далі:
– Сійте в сльозах, аби збирати у веселощах. Чому лякаєтеся сили зла? Над землею, над Римом, над мурами міст є Господь, який поселився в душах ваших. Каміння зволожиться від сліз, пісок просякне кров'ю, могили заповняться тілами вашими, і я вам говорю: ви – переможці! Се гряде Господь підкорити місто лиходійств, гніту й гордині, і ви – воїнство його! І, як сам спокутував муками своїми та кров'ю гріхи світу, так хоче, аби ви спокутували муками та кров'ю це гніздо неправедності!.. Це вам свідчу вустами моїми!
І розпростер руки, і погляд спрямував догори, і в них завмерли серця, бо відчули, що очі його бачать щось таке, чого не дано вздріти їхнім смертним очам.
Навіть лице в нього змінилось, осяялось ясністю, і дивився якийсь час у мовчанні, буцім онімів од захвату, але знову почули голос його:
– Ти є, Господи, і вказуєш мені шляхи свої!.. Та як це, о Христе!.. Не в Єрусалимі, але в цьому місті сатани хочеш закласти столицю свою? Тут, де нині править Нерон, має постати вічне царство твоє? О Господи, Господи! І ти велиш цим боязким, аби з кісток своїх збудували фундамент під Сіон[355] світу, а духові моєму велиш прийняти владу над ним і над народами землі?.. І ось проливаєш джерело сили на слабких, аби вони стали сильними, і велиш мені пасти стадо агнців твоїх, аж поки світу й сонця… О, будь же славен у веліннях твоїх, ти, що наказуєш нам перемогти. Осанна! Осанна!
Ті, що були в тривозі, піднеслися духом, у тих, які засумнівалися, влився струмінь віри. Одні голоси закричали враз: «Осанна!», інші: «Pro Christo!»[356], після чого настала тиша. Ясні літні блискавиці освітлювали стіни сарая та обличчя, зблідлі від хвилювання.
Петро, втупившись у своє видіння, молився ще довго, та зрештою отямився і, повернувши до присутніх своє натхненне, наповнене світлом обличчя, мовив:
– Ось так, як Господь у вас переміг сумніви, так і ви йдіть перемагати в ім'я його!
І хоча знав уже, що вони переможуть, хоча знав, що виросте з їхніх сліз і крові, одначе голос його затремтів од хвилювання, коли хрестив їх, і мовив:
– А тепер благословляю вас, діти мої, на муки, на смерть, на вічність!
Але вони оточили його, вигукуючи: «Ми вже готові, тільки ти, святий чоловіче, бережи себе, бо ти – намісник, який вершить справу Христову!» І, кажучи так, хапалися за його одяг, він же клав руки їм на голови і прощався з кожним зосібна, як батько прощається з дітьми, яких посилає в далеку подорож.
І зразу почали виходити з сарая, бо конче вже їм було необхідно йти додому, а звідти до в'язниць і на арену. Помисли їх одірвались од землі, душі вирушили в політ до вічності, і вони йшли, як уві сні або в екстазі, протиставляючи ту силу, що в них була, силі та жорстокості Звіра.
Апостола ж узяв під руку Нерей, слуга Пудента, і повів його по схованій у винограднику стежці до свого дому. Але серед ясної ночі рушив за ними Вініцій, і коли, врешті, дійшли до будинку Нерея, він кинувся в ноги апостолу.
Той же, впізнавши його, запитав:
– Чого хочеш, сину мій?
Але Вініцій після того, що чув у сараї, не смів його вже ні про що прохати, лише, обхопивши обома руками ноги апостола, притискався до них чолом, закликаючи безмовно до співчуття.
Той же сказав:
– Знаю. Взяли в тебе дівчину, яку ти полюбив. Молися за неї.
– Отче! – простогнав Вініцій, обіймаючи ще міцніше ноги апостола. – Отче! Я жалюгідний черв'як, але ти знав Христа, ти його благай, заступись за неї.
І тремтів од горя, мов листок, і бив чолом об землю – бо, осягнувши силу апостола, знав, що лише він може йому її повернути.
І Петра зворушила скорбота. Він згадав, як колись і Лігія, діставши осуд Криспа, лежала так само біля його ніг, благаючи співчуття. Згадав, що він підняв її та втішив, і тепер теж він підняв Вініція.
– Синочку, – сказав, – молитимуся за неї, але ти пам'ятай, про що я говорив тим, які сумніваються, що сам Бог пройшов через муку хресну, і пам'ятай, що після цього життя починається інше, вічне.
– Я знаю!.. Я чув, – відповів Вініцій, хапаючи повітря зблідлими вустами. – Але, бачиш, отче, я не можу! Якщо потрібна кров, проси Христа, аби взяв мою… Я солдат. Нехай мені подвоїть, потроїть муку, призначену для неї, витримаю; але нехай урятує її! Вона ще дитя, отче, а він могутніший од імператора, вірю, могутніший! Ти ж її сам любив. Ти ж нас благословив! Вона ще невинне дитя!..
І знову схилився і, припавши обличчям до колін Петра, почав повторювати:
355