– Ти ж знав Христа, отче! Ти ж знав! Він тебе вислухає! Заступись за неї!
І Петро, заплющивши очі, гаряче молився.
Літні блискавиці почали знову освітлювати небо. Вініцій вдивлявся при їх сяйві в уста апостола, чекаючи з них вироку, – життя або смерть. У тиші чути було крики перепілок по виноградниках і глухий, далекий стукіт копит на Соляній дорозі.
– Вініцію, – запитав урешті апостол, – ти віруєш?
– Отче, хіба б інакше сюди прийшов? – відповів Вініцій.
– Тоді вір до кінця, бо віра гори зрушує. І хоча б ти бачив цю дівчину під мечем ката або в пащі лева, вір іще, що Христос може її врятувати. Вір і молися йому, і я молитимуся разом із тобою.
І, підвівши обличчя до неба, мовив голосно:
– Христе милосердний, зглянься над цим серцем стражденним і втіш його! Христе милосердний, повій тихим вітром на руно агнця! Христе милосердний, ти, що просив Отця, щоб він проніс чашу гіркоти повз уста твої, відверни її від уст цього раба твого! Амінь!
І Вініцій, простягаючи руки до зірок, повторював зі стогоном:
– О Христе! Я твій! Візьми мене замість неї!
На сході небо почало світлішати.
Розділ LIV
Вініцій, покинувши апостола, йшов до в'язниці з відродженим у серці сподіванням. Десь у глибині душі ще причаїлися розпач і жах, але він притлумлював у собі їхні голоси. Здавалося йому неможливим, аби заступництво Божого намісника й сила його молитви не вплинули. Він боявся не мати сподівання, боявся засумніватися. «Віритиму в його милосердя, – говорив собі, – навіть якщо побачу її в пащі лева». І, думаючи так, – хоча душа в ньому тремтіла й холодний піт струмував по скронях, – вірив. Кожен стук його серця був тепер молитвою. Починав розуміти, що віра гори зрушує, бо відчув у собі якусь дивовижну силу, якої не відчував до цього. Здавалося йому: здатний на те, на що вчора ще не було в нього сили. Часом у нього було відчуття, що лихо вже минуло. Коли розпач відгукувався ще стогоном у його душі, згадував ту ніч і ту святу сиву голову, піднесену до неба в молитві. «Ні! Христос не відмовить першому учневі своєму і пастиреві стада свого! Христос йому не відмовить, і я не засумніваюсь».
І мало не біг до в'язниці, мовби вісник з доброю новиною.
Але тут чекала його несподіванка.
Вартові преторіанці, змінюючись при Мамертинській в'язниці, всі знали його вже і зазвичай не чинили перешкод, але цього разу ланцюг на дверях не опустився, і натомість сотник, підійшовши до нього, сказав:
– Вибач, шляхетний трибуне, маємо сьогодні наказ не впускати нікого.
– Наказ? – повторив, бліднучи, Вініцій.
Сотник подивився на нього зі співчуттям і відповів:
– Так, пане. Наказ імператора. У в'язниці багато є хворих і, можливо, з побоювання, аби відвідувачі не рознесли зарази по місту.
– Але ти ж сказав, що наказ тільки на сьогодні?
– Опівдні сторожа змінюється.
Вініцій замовк і стягнув з голови пілеолус[357] – йому здавалося, що він зі свинцю.
Раптом сотник підійшов і сказав притишеним голосом:
– Заспокойся, пане. Сторожа та Урс охороняють її.
Сказавши це, нахилився й мов оком змигнути накреслив на кам'яній плиті своїм довгим галльським мечем рибу.
Вініцій швидко глянув на нього.
– …І ти, преторіанець?..
– Поки не опинюся там, – відповів той, вказуючи на в'язницю.
– Я теж ушановую Христа.
– Нехай славиться ім'я його! Знаю, пане. Не можу тебе впустити до в'язниці, але якщо напишеш листа, передам його сторожі.
– Дякую тобі, брате.
І, потиснувши преторіанцю руку, пішов. Пілеолус перестав йому свинцево тиснути на голову. Ранкове сонце піднялося над мурами в'язниці, і разом з його світлом у серце Вініція почав знову вливатися спокій. Цей преторіанець-християнин був для нього ніби новим свідченням могутності Христа. Через якийсь час зупинився і, спрямувавши погляд на рожеві хмари, що пливли над Капітолієм і храмом Статора, сказав:
– Не бачив її сьогодні, Господи, але вірю в твоє милосердя.
Вдома на нього чекав Петроній, який, зазвичай «перетворюючи ніч на день», щойно повернувся. Одначе він уже встиг прийняти ванну й намаститися до сну.
– Маю для тебе новини, – сказав. – Був сьогодні в Туллія Сенеціона, імператор був там теж. Не знаю, чому Августі спало на думку привести з собою малого Руфія… Можливо, щоб своєю красою пом'якшив серце імператора. На лихо, дитя, зморене сном, задрімало під час читання, як колись Веспасіан; помітивши це, Агенобарб пошпурив у нього кубком і тяжко його поранив. Поппея зомліла, і всі чули, як імператор сказав: «Набрид мені цей годованець!», а це, як ти розумієш, означає смерть!
– Над Августою нависла кара Божа, – відповів Вініцій, – але чому ти мені це говориш?