У ношах сидів якийсь чоловік у білому одязі, обличчя якого не було добре видно, бо біля самих очей тримав сувій папірусу й уважно його читав.
– Місце для шляхетного августіана! – кричали скороходи.
Вулиця була, одначе, така забита, що ношам довелося на хвилину зупинитися. Тоді августіан опустив нетерпляче сувій папірусу і, висунувши голову, крикнув:
– Розігнати цих гультяїв! Хутчіше!
Та раптом, помітивши Вініція, сховав голову й підніс поспіхом до очей сувій папірусу.
Вініцій же провів рукою по чолу, гадаючи, що спить.
У ношах сидів Хілон.
Тим часом скороходи розчистили дорогу, і єгиптяни мали вирушити далі, коли раптом молодий трибун, який умить зрозумів багато чого, що для нього раніше було незрозумілим, – підійшов до нош.
– Вітаю тебе, Хілоне! – сказав він.
– Юначе, – з гідністю та погордою відповів грек, силкуючись своєму лицю надати спокійного виразу, якого в душі не мав, – вітаю тебе, але не затримуй мене, позаяк поспішаю до мого друга, шляхетного Тигелліна.
А Вініцій, ухопившись за перекладину нош, нахилився до нього і, дивлячись просто в вічі, запитав притишеним голосом:
– Це ти видав Лігію?..
– Колусе Мемнона! – злякано вигукнув Хілон.
Але в очах Вініція не було погрози, тож страх старого грека минув швидко. Подумав, що він перебуває під захистом Тигелліна й самого імператора, тобто владик, перед якими тремтіло все, і що оточують його міцні раби, а Вініцій стоїть перед ним беззбройний, з виснаженим обличчям, згорблений од страждань.
Ця думка повернула йому зухвалість. Утупив у Вініція свої очі з почервонілими повіками й у відповідь прошепотів:
– А ти, коли я помирав з голоду, наказав мене сікти.
Хвилину обидва мовчали, потім почувся глухий голос Вініція:
– Я скривдив тебе, Хілоне!
Тоді грек підвів голову і, клацнувши пальцями, що в Римі було ознакою зневаги та презирства, відповів так голосно, щоб усі могли його чути:
– Якщо маєш до мене прохання, приятелю, прийди в мій дім на Есквіліні в ранковий час, коли після ванни я приймаю гостей і клієнтів.
І махнув рукою, і за тим знаком єгиптяни підняли ноші, а раби в жовтих туніках, махаючи тростинами, знову закричали:
– Місце для нош шляхетного Хілона Хілоніда! Місце! Місце!..
Розділ LV
Лігія в довгому, поспіхом писаному листі прощалася назавжди з Вініцієм. Їй було відомо, що до в'язниці вже заборонено приходити і що вона зможе побачити Вініція тільки з арени. Тому просила його, щоб довідався, коли настане їхня черга, і щоб був на іграх, бо хотіла ще раз побачити його за життя. В її листі страху не відчувалося. Писала, що і вона, й інші жадають арени, на якій знайдуть визволення із в'язниці. Сподіваючись приїзду Помпонії та Авла, благала, щоб і вони прийшли. У кожнім її слові видно було піднесення й відречення від життя, в якому перебували всі в'язні, а також непохитна віра, що обіцяне мусить здійснитися після смерті. «Чи Христос (писала) тепер, чи по смерті мене визволить, він тобі обіцяв мене вустами апостола, тож я твоя». І заклинала його, щоб не жалів її й не піддавався горю. Смерть для неї не була розірванням обітниць. Із довірливістю дитяти запевняла Вініція, що відразу після мук на арені вона розповість Христу, що в Римі залишивсь її наречений, Марк, який усім серцем тужить за нею. І гадала, що, може, Христос дозволить на хвилину повернутись її душі до нього, щоб йому розповісти, що жива, що мук не пам'ятає і що щаслива. Весь її лист був сповнений щастя та сподівання. Було в ньому тільки одне прохання, пов'язане з земними справами: аби Вініцій забрав із споліарію[358] її тіло й поховав її як свою дружину в склепі, в якому сам колись має спочити.
Він читав того листа з розтерзаною душею, та водночас здалося йому неможливим, аби Лігія загинула від іклів диких звірів і Христос не зглянувся над нею. Все-таки в цьому саме було сподівання, й він вірив. Повернувшись додому, написав у відповідь, що приходитиме щодня під мури Тулліануму чекати, що Христос зруйнує їх і віддасть йому її. Наказав їй вірити, що Христос може йому її віддати навіть із цирку, що великий апостол благає його про це і що мить визволення близько. Центуріон-християнин мав однести їй цього листа вранці.
Але коли Вініцій підійшов наступного дня до в'язниці, сотник, покинувши шеренгу, наблизився до нього першим і сказав:
– Послухай мене, пане. Христос, який тебе випробував, нині виявив тобі свою милість. Цієї ночі приходили вільновідпущеники імператора і префекта, щоб вибрати для них дівчат-християнок на знеславлення; запитали про твою кохану, але Господь наш послав на неї гарячку, від якої помирають в'язні Тулліануму, і її лишили. Вчора ввечері вона була вже непритомна і нехай буде благословенне ім'я Спасителя, бо ця хвороба, що вберегла її від ганьби, може її вберегти й од смерті.