Тому ж у день, коли мали розпочатися «ранкові ігри», натовпи черні чекали, коли відчиняться ворота, залюбки вслухаючись у ричання левів, хрипкий рев пантер і виття собак. Звірам уже два дні не давали їсти, натомість дражнили їх закривавленими шматками м'яса, щоб розпалити в них шаленство й голод. Часом здіймалася така буря диких голосів, що люди, які стояли перед цирком, не могли розмовляти, а вразливіші блідли від страху. Та зі сходом сонця долинав із цирку голосний, але спокійний спів, який слухали зі здивуванням, повторюючи: «Християни! Християни!» Дійсно, ще вночі багато їх привели до амфітеатру, й не з однієї в'язниці, як спершу збирались, а з усіх потроху. У натовпі знали, що видовища триватимуть тижні й місяці, але сперечалися, чи з тією частиною християн, яку на сьогодні призначено, впораються протягом одного дня. Голосів, чоловічих, жіночих і дитячих, які співали ранковий гімн, було так багато, що знавці вважали: хоча б по сто або двісті душ одночасно відправляли на арену, звірі втомляться, наситяться й до вечора не встигнуть усіх порозривати. Інші стверджували, що занадто велика кількість жертв на арені розсіює увагу й не дозволяє належним чином насолоджуватися видовищем. Чим ближче був час, коли відчинять ворота до воміторіїв, тобто коридорів, що вели всередину, народ жвавішав, весело галасував, сперечаючись про різні речі, що стосувалися видовища. Почали утворюватися партії: одні обстоювали ліпше вміння розривати людей у левів, інші – у тигрів. Тут і там бились об заклад. Деякі, одначе, просторікували про гладіаторів, які мали виступити на арені до християн, і знову розділялися думки: хто за самнітів, хто за мірмілонів, хто за фракійців, а хто за ретіаріїв. Рано-вранці більші або менші гурти гладіаторів почали прибувати до амфітеатру на чолі з їхніми наставниками – ланістами. Не бажаючи передчасно втомлюватися, йшли без зброї, нерідко зовсім оголені, дехто з зеленою галузкою в руці або у вінку із квітів – молоді, красиві, сповнені життя в ранковому світлі. Тіла їхні, які блищали від маслинової олії, могутні, мовби вирізьблені з мармуру, викликали захват любителів красивих форм. Багатьох із них знали особисто, і щохвилини розлягалися вигуки: «Привіт, Фурнію! Привіт, Лео! Привіт, Максиме! Привіт, Діомеде!» Молоді дівчата кидали на них закохані погляди, вони ж, видивляючись найкрасивіших, озивалися до них жартівливими словами, буцім ніякі турботи не тяжіли над ними, та посилали поцілунки рукою або кричали: «Обійми, поки смерть не обняла!» Потім зникали за ворітьми, з яких багатьом уже не судилося вийти. Але все нові гурти привертали увагу натовпу. За гладіаторами йшли мастигофори, люди з бичами, обов'язком яких було хльоскати, підбадьорювати бійців. Мули тягли в бік споліарію вервечку повозків, на які накладено було стоси дерев'яних трун. Їх вигляд тішив натовп – за великою кількістю гадали про масштаби видовища. Далі йшли люди, які мали добивати поранених, одягнені так, що кожен був схожий на Харона[360] або на Меркурія, потім люди, які пильнують за порядком у цирку та роздають сидіння, потім раби, які розносять їжу та прохолодні напої, і, наостанок, преторіанці, яких кожний імператор завше мав у амфітеатрі під рукою.
Врешті-решт відчинено воміторії й натовпи ринули до цирку. Але була така величезна кількість бажаючих, що рухались і рухались цілу годину, аж дивно було, що амфітеатр може стільки черні вмістити. Ричання звірів, які відчули людський дух, посилилося. Люд шумів у цирку, займаючи місця, як хвилі під час бурі.