Після чого розсміявся й додав:
– Коли пошлю Акрата й Карина самих, то це все одно що послати вовків за вівцями. Кого ж над ними поставити начальником?
– Постав мене, повелителю! – сказав Доміцій Афр.
– Ні! Не хочу накликати на Рим гніву Меркурія, якого ви присоромили, перевершивши його у злодійському ремеслі. Треба мені якого-небудь стоїка, як Сенека або як мій новий друг-філософ Хілон.
Сказавши це, почав оглядатись і запитав:
– А що сталося з Хілоном?
Хілон же, прийшовши до тями на свіжому повітрі й повернувшись до амфітеатру, ще коли імператор співав, підступив ближче і сказав:
– Я тут, сяючий сину Геліоса й Селени. Був хворим, але твій спів зцілив мене.
– Пошлю тебе до Ахайї, – сказав Нерон. – Ти мусиш знати до аса, скільки там є в кожному храмі.
– Учини так, о Зевсе, і боги припровадять тобі таку данину, якої ніколи нікому не припроваджували.
– Вчинив би так, але не хочу тебе позбавляти можливості бачити ігри.
– О Ваале!.. – сказав Хілон.
Але августіани, зрадівши, що настрій імператора поліпшився, почали сміятися та кричати:
– Ні, ні, повелителю! Не позбавляй цього мужнього грека можливості бачити ігри.
– Але позбав мене можливості бачити цих крикливих капітолійських гусят, чий мозок, узятий разом, не заповнить і жолудевої шкаралупки, – заперечив Хілон. – Пишу ось, первородний сину Аполлона, гімн по-грецьки на твою честь і тому хочу провести кілька днів у храмі муз, аби благати їх про натхнення.
– О, ні! – закричав Нерон. – Хочеш ухилитися від наступних ігор! Нічого не вийде!
– Присягаюся, повелителю, що пишу гімн.
– Так будеш писати вночі. Благай Діану про натхнення, адже вона сестра Аполлона.
Хілон опустив голову, поглядаючи зі злістю на присутніх, які знову почали сміятись. Імператор же звернувся до Сенеціона й до Суїлія Неруліна:
– Уявіть собі, – сказав він, – із призначених на сьогодні християн удалось упоратися ледве що з половиною.
На це старий Аквіл Регул, великий знавець усього, що стосується амфітеатру, подумав хвилину й зауважив:
– Ті видовища, в яких виступають люди sine armis et sine arte[369], тривають так само довго, але менш цікаво.
– Накажу давати їм зброю, – відповів Нерон.
А забобонний Вестин раптом вийшов із стану задумливості й запитав таємничим голосом:
– Чи помітили ви, що вони, помираючи, щось бачать? Дивляться вгору й помирають, буцім без страждань. Я певен: вони щось бачать…
Сказавши це, підвів очі до отвору в даху амфітеатру, над яким уже ніч почала розстилати свій усипаний зірками веларій. Але решта августіанів відповіли сміхом і жартівливими припущеннями, що християни можуть бачити у хвилину смерті. Тим часом імператор подав знак рабам зі смолоскипами і покинув цирк, а за ним весталки, сенатори, сановники й августіани.
Ніч була ясна, тепла. Перед цирком ще товпилися люди, що хотіли побачити імператора, та якісь похмурі й мовчазні. Тут і там пролунали оплески і стихли відразу. Скрипучі повози все ще вивозили зі споліарію криваві останки християн.
Петроній і Вініцій сиділи на ношах мовчки. Тільки поблизу вілли Петроній запитав:
– Чи подумав ти про те, що я тобі говорив?
– Так, – відповів Вініцій.
– Чи ти віриш, що тепер і для мене це справа найбільшої ваги? Мушу її визволити наперекір імператору і Тигелліну. Це боротьба, в якій я твердо вирішив перемогти, така собі гра, в якій хочу виграти, хоч би й ціною власного життя… Сьогоднішній день утвердив мене в цьому намірі.
– Нехай тебе винагородить Христос!
– Ось побачиш.
Так розмовляючи, зупинилися перед дверима вілли й зійшли з нош. У цю хвилину якась темна постать наблизилася до них і запитала:
– Ти – шляхетний Вініцій?
– Так, – відповів трибун. – Чого тобі треба?
– Я – Назарій, син Міріам; прийшов із в'язниці й приніс тобі звістку про Лігію.
Вініцій поклав йому руку на плече і при світлі смолоскипа подивився йому в вічі, не в силі вимовити й слова, але Назарій відгадав запитання, що завмерло на його вустах, і відповів:
– Поки що жива. Урс послав мене до тебе, пане, сказати, що вона лежить у гарячці, молиться й повторює твоє ім'я.
А Вініцій відповів:
– Слава Христу, який може повернути її мені.
Потім, узявши Назарія за руку, провів його до бібліотеки. За хвилину, одначе, надійшов і Петроній, аби чути їхню розмову.
– Хвороба вберегла її від ганьби, нелюди ці бояться зарази, – сказав хлопець. – Урс і лікар Главк не відходять од її ложа ні вдень, ні вночі.
– Чи охоронці лишилися ті самі?
– Так, пане, і Лігія в їхній кімнаті. В'язні, що були в нижньому приміщенні, перемерли всі від пропасниці або задихнулися від спеки.