Там вільновідпущеники вже не приховували від нього, що настав час померти, тож наказав викопати для нього яму і ліг на землі, щоб із нього могли зняти точну мірку. Але, дивлячись на викинуту землю, відчув, як огортає його страх. Гладке лице його зблідло, а на лобі, мов уранішня роса, виступили краплі поту. Зволікав. Голосом тремтячим і водночас акторським оголосив, що година ще не настала, потім знову почав цитувати. Насамкінець прохав, щоб його було спалено. «Який же артист гине!» – повторював ніби зі здивуванням.
Тим часом прибув гонець Фаона з повідомленням, що сенат виголосив йому вирок і що матеревбивцю має бути покарано за давнім звичаєм.
– Який же це звичай? – запитав побілілими губами Нерон.
– Шию тобі затиснуть колодкою і засічуть тебе на смерть, а тіло вкинуть у Тибр! – відповів жорстко Епафродіт.
А Нерон розвів поли плаща на грудях.
– Отже, час! – сказав, глянувши в небо.
І ще раз повторив:
– Який же артист гине!
У цю хвилину почувся тупіт копит. То центуріон на чолі солдатів прибував за головою Агенобарба.
– Поквапся! – закричали вільновідпущеники.
Нерон приклав ніж до шиї, але боязкою рукою, й видно було, що ніколи не зважиться встромити лезо. Тоді несподівано Епафродіт штовхнув його руку, й ніж увійшов аж по руків'я, – очі Нерона вилізли з орбіт, страшні, величезні, наповнені жахом.
– Несу тобі життя! – закричав, заходячи, центуріон.
– Запізно, – відповів хрипким голосом Нерон.
Потім додав:
– Ось вона, вірність!
Як оком змигнути смерть одбилася на його лиці. Кров із гладкої шиї цебеніла чорним струменем на садові квіти. Ноги його смикнулися, загрібаючи землю, – і він сконав.
Вірна Акта вгорнула вранці його тіло коштовною тканиною і спалила на вогнищі, щедро посиланому пахощами.
І так одійшов Нерон, як минає вихор, гроза, пожежа, війна або моровиця, а базиліка Петра[387] на Ватиканському пагорбі височіє над Римом і світом.
А поблизу Капенської брами стоїть нині маленька капличка з дещо затертим написом: «Quo vadis, Domine?»