– І тим, хто за них платить?
– Ах, пане, мушу купити переписувача. Інакше моя мудрість помре разом зі мною.
– Якщо не зібрав досі навіть на цілий плащ, заслуги твої не мусять бути значні.
– Скромність перешкоджає мені ними вихвалятись. Але ж подумай, пане, що нема нині таких доброчинців, яких було чимало давніше і яких обсипати золотом за заслуги було так приємно, як проковтнути устрицю з Путеол. Не заслуги мої замалі, а замала вдячність людська. Часом же, коли втече цінний раб, хто його знайде, якщо не єдиний син мого батька? Коли на мурах з'являються написи проти божественної Поппеї, хто вказує винуватців? Хто викопає у книгаря вірш проти імператора? Хто донесе, про що говорять у домах сенаторів і вершників? Хто носить листи, що їх не хочуть довірити рабам, хто прислухається до новин при дверях цирулень, для кого немає таємниць винарів і пекарів, кому довіряють раби, хто вміє пронизати поглядом наскрізь кожний дім од атрію до саду? Хто знає всі вулиці, завулки, таємні місця, хто знає, про що говорять у термах, у цирку, на ринку, у школах ланістів[182], у ятках у торговців рабами і навіть у аренаріях[183]?..
– Присягаюся всіма богами, досить, шляхетний мудрецю! – заволав Петроній. – Бо ми потонемо в твоїх заслугах, доброчесності, мудрості й красномовстві. Досить! Хотіли ми знати, хто ти, і знаємо.
Але Вініцій радий був, бо подумав, що цей чоловік, як гончий пес, одного разу пущений на слід, не зупиниться, поки не знайде сховку.
– Добре, – сказав. – Чи потребуєш вказівок?
– Потребую зброї.
– Якої?
Грек простяг одну долоню, другою ж зробив жест рахування грошей.
– Такі нині часи, пане, – сказав, зітхнувши.
– Значить, будеш віслюком, – сказав Петроній, – який здобуває фортеці за допомогою мішків золота.
– Я лише бідний філософ, пане, – відказав з покірністю Хілон, – золото маєте ви.
Вініцій жбурнув йому гаманець, який грек піймав у повітрі, хоча дійсно не мав двох пальців на правій руці.
Потому підвів голову і сказав:
– Пане, знаю вже більше, ніж ти очікував. Не прийшов до тебе з порожніми руками. Знаю, що дівчину викрали не Плавтії, тому що говорив уже з їхніми слугами. Знаю, що її немає на Палатині, де всі зайняті хворою маленькою Августою, і, може, навіть здогадуюся, чому волієте шукати дівчину з моєю допомогою, а не з допомогою варти й солдатів імператора. Знаю, що допоміг їй утікати слуга, родом із того самого краю, що й вона. Не міг він знайти допомоги у рабів, бо раби, що тримаються всі разом, не допомогли б йому проти твоїх людей. Могли йому допомогти лише одновірці…
– Слухай, Вініцію, – перебив Петроній, – хіба я слово в слово не говорив тобі того самого?
– Це для мене честь, – сказав Хілон. – Дівчина, пане, – мовив, звертаючись знову до Вініція, – безсумнівно шанує те ж божество, що й найбільш доброчесна з римлянок, істинна матрона, Помпонія. Чув і те, що Помпонію було суджено домашнім судом за визнання якихось чужих божеств, не міг, одначе, від її слуг довідатись, яким є те божество і як називаються його прихильники. Якби міг про те знати, пішов би до них, зробився б найпобожнішим серед них і здобув би їхню довіру. Але ти, пане, хто, як я знаю, також перебував кільканадцять днів у домі шляхетного Авла, чи можеш повідомити мені щось про те?
– Не можу, – сказав Вініцій.
– Ви запитували мене довго про різні речі, шляхетні панове, і я відповідав на запитання, дозвольте, тепер я запитуватиму вас. Чи не бачив ти, шляхетний трибуне, ніяких статуеток, ніяких жертв, ніяких емблем, ніяких амулетів на Помпонії або на твоїй божественній Лігії? Чи не бачив, аби креслили одна одній якісь знаки, зрозумілі тільки їм?
– Знаки?.. Постривай!.. Так! Бачив раз, як Лігія накреслила на піску рибу.
– Рибу? А-а! О-о-о! Чи зробила те раз чи декілька?
– Один раз.
– І ти, пане, певен, що накреслила… рибу? О-о!..
– Саме так! – відповів зацікавлений Вініцій. – Чи здогадуєшся, що те означає?
– Чи здогадуюсь?! – заволав Хілон.
І, поклонившись на прощання, додав:
– Нехай Фортуна розсипле на вас порівну всякі дари, шановні панове.
– Скажи, щоб тобі дали плащ! – кинув йому вслід Петроній.
– Улісс дякує тобі за Терсіта, – відповів грек.
І, поклонившись удруге, вийшов.
– Що скажеш про цього шляхетного мудреця? – спитав Вініція Петроній.
– Скажу, що він одшукає Лігію! – вигукнув радісно Вініцій. – Але скажу також, що, коли б існувала держава пройдисвітів, він би міг бути в ній королем.
– Без сумніву. Мушу з цим стоїком завести ближче знайомство, але тим часом накажу обкурити після нього атрій.
А Хілон Хілонід, огорнувшись своїм новим плащем, підкидав на долоні під його полами отриманий від Вініція гаманець і милувався однаково його вагою, як і звуком. Ішов поволі й оглядався, чи з дому Петронія за ним не стежать, минув портик Лівії й, діставшись рогу Вірбійового схилу, звернув на Субуру.