І ввійшли. В кімнаті було темнувато, вечір стояв похмурий, зимовий, а полум'я кількох світильників не зовсім розганяло темряву. Вініцій радше здогадався, ніж упізнав у чоловікові під каптуром Хілона, той же, побачивши ложе в кутку кімнати і на нім Вініція, рушив, не дивлячись на інших, просто до нього – буцім у переконанні, що біля нього буде йому найбезпечніше.
– О пане! Чому ж ти не послухався моїх порад! – заволав, складаючи руки.
– Мовчи, – сказав Вініцій, – і слухай!
Тут проникливо почав дивитись у вічі й говорити повільно й виразно, мовби хотів, аби кожне його слово зрозумілим було як наказ і лишилося раз і назавжди в Хілоновій пам'яті.
– Кротон кинувся на мене, щоб мене вбити й пограбувати – розумієш! Тоді я вбив його, ці ж люди перев'язали рани, що я дістав їх у боротьбі з ним.
Хілон одразу зрозумів: якщо Вініцій так говорить, то хіба відповідно до якоїсь домовленості з християнами, а в такому разі хоче, щоб йому повірили. Зрозумів також із його обличчя, тож миттю, не виявивши ні сумніву, ні здивування, підвів очі догори й заволав:
– То був страшенний негідник, пане! Всіляко ж я тебе застерігав, аби йому не довіряв. Усі мої напучування відскакували від його довбешки, як горох від стіни. В усьому Гадесі нема для нього достойної кари. Бо хто не може бути чесним, той до певної міри мусить бути негідником; кому ж важче стати чесним, як не негіднику? Але щоб напасти на свого доброчинця й такого великодушного пана… О, боги!..
Тут, одначе, згадав, що по дорозі відрекомендував себе Урсові як християнина, – й замовк.
Вініцій сказав:
– Коли б не кинджал, який я мав при собі, він би мене вбив.
– Благословляю ту хвилину, в яку я порадив тобі взяти хоч кинджал.
Але Вініцій спрямував на грека запитливий погляд і запитав:
– Що ж ти робив сьогодні?
– Як це що? Чи я не сказав тобі, пане, що давав обітниці за твоє здоров'я?
– І нічого більше?
– І саме збирався провідати тебе, коли цей добрий чоловік надійшов і сказав, що ти мене викликаєш.
– Ось табличка. Підеш із нею до мого дому, знайдеш мого вільновідпущеника й оддаси йому її. Написано на ній, що я виїхав до Беневента. Скажеш Демасові од себе, що вирушив сьогодні вранці, викликаний терміново листом Петронія.
Тут повторив, натискаючи на кожне слово:
– Виїхав я до Беневента – розумієш?
– Виїхав, пане! Вранці попрощався я з тобою біля Капенської брами – й після твого від'їзду напала на мене така туга, що коли твоя великодушність її не розрадить, я помру від плачу, як нещасна дружина Зета[230] з туги за Ітилом.
Вініцій, хоча був хворий і звик уже до спритності грека, не міг усе-таки стриматись од посмішки. Радий був тому, що Хілон зрозумів його з першого слова, тож сказав:
– Отже, допишу, щоб тобі витерли сльози. Дай-но світильник.
Хілон, уже цілком заспокоєний, підвівся і, зробивши кілька кроків у бік коминка, взяв один із палаючих на карнизі світильників.
Але коли каптур зсунувся при тій дії йому з голови і світло впало просто на його обличчя, Главк підхопився з лави і, підбігши, став перед ним.
– Не впізнаєш мене, Цефасе? – спитав.
І голос його був таким страшним, що всі здригнулися.
Хілон підняв світильник і впустив його якраз у ту хвилину на підлогу – після чого зігнувся вдвоє і застогнав:
– Не я… не я!., пощади!
Главк же повернувся до тих, що вечеряли.
– Ось чоловік, який продав і погубив мене і всю мою сім'ю!..
Історія його була відома і всім християнам, і Вініцію, який не здогадався, хто такий Главк, бо непритомнів щоразу, коли той йому перев'язував рани, через те імені його не чув. Але для Урса коротка та мить, у поєднанні зі словами Главка, була немовби блискавиця в темряві. Впізнавши Хілона, одним стрибком опинився біля нього, схопив його за руки і, загнувши йому їх за спину, закричав:
– Це він мене намовляв, аби вбив Главка!
– Пощадіть! – стогнав Хілон. – Оддам вам… Пане! – заволав, повертаючи голову до Вініція. – Порятуй мене! Я ж тобі повірив, заступись за мене… Твій лист… однесу. Пане! Пане!..
Але Вініцій, який байдужіше за всіх дивився на все, що відбувається, бо, по-перше, всі справи грека були йому відомі, по-друге, серце його не знало, що таке жалість, сказав:
– Закопайте його в саду: лист понесе хтось інший.
Хілонові здалося, що слова ці є остаточним вироком.
Кістки його вже тріщали в страшних руках Урса, на очі навернулися сльози від болю.
– Заклинаю вашим Богом! Пощадіть! – благав. – Я християнин!.. Pax vobiscum!Я християнин, а якщо мені не вірите, охрестіть мене ще раз, іще двічі, ще десять разів! Главку, це помилка! Дозвольте мені сказати! Зробіть мене рабом… Не вбивайте мене! Згляньтеся!..