Але Урс виявився нянькою такою ж незграбною, як і дбайливою. Кухлик тонув цілковито в його геркулесовій долоні, тож не лишалося ніякого місця для вуст Вініція. Після кількох невдалих спроб велетень, вельми ніяковіючи, зауважив:
– Еге, легше зубра з хащі вивести…
Вініція потішило зніяковіння, та не менше зацікавила його заувага. Бачив у цирках страшних диких биків, доставлених з північних пущ, – найхоробріші бестіарії[235] виходили проти них із побоюванням, і лише слонам вони поступалися за величиною й силою.
– Невже ти пробував брати цих звірюк за роги? – запитав здивовано Вініцій.
– Доки не пролетіло наді мною двадцять зим, я боявся, – відповів Урс, – а потім – бувало.
І він знову заходився годувати Вініція, ще незграбніше, ніж до цього.
– Мушу попрохати Міріам або Назарія, – сказав.
Але тим часом бліде личко Лігії показалось із-за запони.
– Зараз допоможу, – мовила.
І вийшла за хвилину з кубікулу, де, мабуть, готувалася прилягти, – на ній була тільки туніка, що облягала її тіло, в давнину таку називали «капітій», закриваючи щільно груди, і волосся мала розв'язане. Вініцій, серце якого закалатало при її появі, почав її дорікати, що досі не подбала про сон, але вона відповіла весело:
– Саме це хотіла зробити, але спершу я зміню Урса.
І, взявши кухлик, сіла на краєчок постелі й почала годувати Вініція, що почувався водночас і впокореним і щасливим. Коли нахилялася до нього, віяло на нього теплом її тіла й розв'язане її волосся спадало йому на груди, він же блід од хвилювання, та в сум'ятті й у пориві пристрасті відчував, що це найдорожча й над усе обожнювана голівка, перед якою весь світ є для нього ніщо. Раніше він її жадав, тепер починав її любити всією душею. Давніше, як узагалі в житті, так і в почуттях, був, як усі тогочасні люди, сліпим, жорстоким егоїстом, що дбав лише про себе, тепер почав думати і про неї.
За хвилину Вініцій відчув себе неголодним і, хоча дивитися на неї й відчувати її присутність для нього було неперевершеною розкішшю, сказав:
– Досить. Іди спати, божественна моя.
– Не називай мене так, – відповіла, – негоже мені таке слухати.
Одначе всміхнулася до нього і потім сказала йому, що сон її покинув, що зовсім не втомилась і що не буде відпочивати, поки аж прийде Главк. Він слухав її слова, як музику, і серце йому переповнювалось усе більшим хвилюванням, усе більшим захватом, усе більшою вдячністю, і думка билась, як би їй цю вдячність виявити.
– Лігіє, – сказав після хвилинного мовчання, – я тебе раніше не знав. Але тепер знаю, що хотів дійти до тебе хибним шляхом, і знаєш, що я тобі скажу: повертайся до Помпонії Грецини й будь певна, що віднині ніхто не здійме на тебе руку.
І її обличчя посмутнішало враз.
– Була б щасливою, – мовила, – коли б її хоч здалеку могла побачити, але повернутися до неї вже не можу.
– Чому? – запитав здивовано Вініцій.
– Ми, християни, знаємо через Акту, що діється на Палатині. Невже ти не чув, що імператор незабаром після моєї втечі, а перед своїм від'їздом до Неаполіса, викликав Авла та Помпонію – вважаючи, що мені допомогли, погрожував їм своєю немилістю. На щастя, Авл міг йому відповісти: «Ти знаєш, володарю, що ніколи олжа не оскверняла мої вуста; тож присягаюся тобі, що ми не допомогли їй утекти і, як і ти, не знаємо, що з нею». Й імператор повірив, а потім забув – я ж, за порадою старійшин, ніколи не писала матері, де я є, аби вона завше сміливо могла заприсягнутися, що нічого не знає про мене. Ти, може, цього не зрозумієш, Вініцію, але нам брехати не можна, навіть коли б ішлося про життя. Таке наше вчення, якому хочемо підпорядкувати наші серця; тому я й не бачила Помпонію, відтоді як покинула її дім, а до неї лише час від часу доходять далекі чутки, що я жива і перебуваю в безпеці.
Тут охопила її туга, бо очі наповнилися слізьми, та незабаром вона заспокоїлась і сказала:
– Знаю, що і Помпонія сумує за мною, ми, одначе, маємо нашу втіху, якої не мають інші.
– Так, – відповів Вініцій, – ваша втіха Христос, але я цього не розумію.
– Дивися на нас: немає для нас розлук, немає хвороб і страждань, а коли приходять вони, то перетворюються на радість. І смерть сама, яка для вас є кінцем життя, для нас є тільки його початком, заміною гіршого щастя на краще, менш спокійного на спокійне та вічне. Зваж, яким високим бути мусить вчення, що велить нам виявляти милосердя навіть до ворогів, забороняє брехню, очищає душі наші від злоби та обіцяє по смерті блаженство безмежне.