— Бідолаха Сміт, — говорив Рой у цих випадках. — Він такий симпатичний. Я його щиро поважаю і дуже шкодую, що справи його йдуть так погано. Хоч би хто-небудь допоміг йому. Я вже забув, коли його й бачив. Дуже погано, коли доводиться штучно підтримувати давню дружбу — це боляче для обох сторін. Коли переростаєш людину, тобі лишається один вихід — примиритися з цим.
Якщо ж йому траплялося випадково зустрітися з цим самим Смітом, скажімо, на галереї для публіки під час зборів Королівської академії, — важко й уявити більшу радість. Він потискав Смітові руку і запевняв, що ця зустріч — справжнє свято для нього. Обличчя його сяяло. Блиск очей здатний був змагатися із самим сонцем. Сміт просто купався в променях дружніх почуттів, а безмежно схвильований Рой заявляв, що ладен головою своєю накласти, аби лише написати книгу хоч наполовину таку талановиту, як останній роман Сміта. Та коли Рою здавалося, що давній приятель його не помітив, він спокійно відвертався в інший бік. Але Сміт помічав Роя і почував себе глибоко ображеним. Бідолашний Сміт злостився. Він згадував, що колись Рой був радий розділити з ним єдиний біфштекс у третьорозрядному ресторані, або провести відпустку в рибальській халупі в Сент-Айзі. «Рой — підлиза, він сноб і лицемір», — заявляв тепер Сміт.
Але в цьому він помилявся. Найяскравішою рисою Олроя Кіра була щирість. Ніхто не може бути лицеміром на протязі двадцяти п’яти років. З усіх вад лицемірство — найважча і найвиснажуюча; лицемірство вимагає невпинної пильності і рідкісної душевної зібраності. Воно не може, подібно до перелюбства чи обжерливості, виявлятися час від часу; це — хронічний стан. Воно вимагає також цинічного складу характеру і веселої вдачі. А Рой, хоч сміявся часто й охоче, не був, на мою думку, веселун, хоча, я певен, він не був і цинік. Признаюся, я спромігся дочитати до кінця далеко не всі його романи, і все ж переконаний, що його щирість відбилася на кожній з написаних ним сторінок. І це, безумовно, — головна причина його тривалої популярності. Рой завжди щиро вірив у те, в що вірили на той час усі. Коли він писав романи з життя аристократів, він справді вірив, що аристократія, хоч яка вона розбещена та аморальна, має досить шляхетства і природжених здібностей для керування Британською Імперією; коли ж згодом він почав писати про середні верстви суспільства, він так само щиро вірив, що тільки вони — становий хребет країни. Його негідники завжди мерзенні, герої — героїчні, а дівчата — цнотливі.
Коли Рой запрошував автора схвальної рецензії на сніданок — це завжди було виявом його щирої вдячності до рецензента за його добру думку; коли ж він запрошував автора негативної статті — причина полягала в тому, що він від усього серця прагнув до самовдосконалення. Коли невідомі прихильники його таланту з Техасу або Західної Австралії приїздили до Лондона, він водив їх у Національну галерею не тільки заради того, щоб зміцнити свою популярність, але й тому, що дуже цікавився їхнім ставленням до мистецтва. Щоб пересвідчитися в Роєвій щирості, досить було побувати лише на одному з його публічних виступів.
Коли, одягнувши свій улюблений вечірній костюм, або ж, якщо вимагають обставини, вже поношений, але прекрасно зшитий костюм вільного крою, він стоїть на трибуні, звернувши до слухачів серйозне, щире, приємно схвильоване обличчя, то кожному видно, що він повністю віддається своєму покликанню. Інколи він затинається, ніби підшукуючи потрібне слово. Але тим ефектніше звучить воно, коли він його нарешті вимовляє. Голос у нього низький, приємного тембру. Особливо він любить виступати з лекціями про творчість молодих письменників Англії та Америки. Він говорить про їхні досягнення з ентузіазмом, який свідчить про його великодушність. Говорить він, правда, забагато, бо, послухавши таку лекцію, ви відчуваєте, що дізналися про того чи іншого письменника майже все, так що його творів можна тепер і не читати. Певно, саме через це після виступів Роя попит на книги письменників, про яких він говорив у лекціях, різко падав, тоді як на його власні — значно зростав. Його енергія невичерпна. Він не тільки здійснив кілька успішних подорожей по Сполучених Штатах, але й об’їздив усю Великобританію. Рой ніколи не відхилив запрошення навіть найменшого клубу або маловпливового товариства. Час від часу він переглядає свої лекції і видає їх гарненькими книжечками. Більшість людей, які цікавляться цими питаннями, певно, хоч у руках тримали його праці «Сучасні романісти», «Російська белетристика» і «Деякі письменники»; і мало хто не погодиться з тим, що ці книжечки позначені справжнім літературним смаком та самобутністю.