Фотографію Люби я вставив у рамку, повісив над своїм ліжком.
«Коли в нас будуть діти, вони будуть схожі на свою маму, — думав я, засинаючи. — А наш син пишатиметься своїм батьком».
Як добре, що я встигла вивезти з міста дівчаток! Другого червня вили сирени, наводячи жах на містян, над містом кружляли наші літаки СУ-25, гелікоптери, ревли двигуни винищувачів. На землю Луганська прийшов Армагеддон. Розриви ракет здавалися до нестями гучними, люди панікували, бігли хто куди: у підвали багатоповерхівок, у свої квартири, забігали в магазини. Ніхто достеменно не знав, куди будуть спрямовані удари. За моїми припущеннями, то була підтримка наших прикордонників, які стояли на околиці міста. Та коли почулися розриви десь у центрі, я вже не знала, хто й по кому стріляє. Як усе стихло, містом миттєво розлетілися чутки про те, що український літак обстріляв мирне місто, а саме — приміщення будівлі облдержадміністрації. Повсюди говорили про застосування касетних бомб. Переглянувши в Інтернеті новини українських каналів, почула зовсім іншу версію: стріляли місцеві ополченці з ПЗРК[5] по літаку — і ракета влучила в гарячий кондиціонер на будівлі. Місцеве телебачення одразу підхопило вигідну їм версію, і потоком полилося з телеекранів про звірства укропів. Наступного дня моїм батькам повідомили, щоб не виходили на роботу.
— Елінко, що тепер буде? — ледь не плакала мати. — Як жити в такому пеклі?
— Виїжджайте з міста.
— Ні, це неможливо, ми не можемо покинути квартиру. Це жахіття незабаром скінчиться. Чи не так?
Я не знала, що сказати, тому довелося її втішати й запевняти, що насправді незабаром усе стихне. За день після обстрілів авіацією я знову поїхала на дачу.
Якщо так піде далі, то з мене вийде справжня дачниця. Це я так жартую, хоча насправді на ділянці нема вже жодної зілинки, а я мушу тут стовбичити, щоб усе навколо бачити. Тож беру сапку й розпушую землю в міжрядді. Частенько зранку збираю огірки, рву зелень і їду в Луганськ на ринок. Можна й дорогою щось цікаве помітити, і серед базарників почути. Іноді приношу додому городину, і тоді мама починає мені дорікати.
— Навіщо ти це купуєш? Можемо обійтись і без зелені. Люди тікають, бо он як гримить за містом. Що будемо робити, коли нас почнуть обстрілювати?
— По-перше, не панікувати, — кажу їй спокійно, так, ніби злякано не здригається місто від вибухів і все, як раніше. — По-друге, ви ж нікуди не збираєтеся виїжджати, тож закатуй, мамо, баночки з огірочками на зиму, згодяться.
— Допоможеш із консервацією?
— Звичайно!
За півгодини мама вже відсторонює мене від такої нудної роботи: розбиті дві банки, зіпсована кришка. І це ненавмисне!
— Як завжди! — зітхає мама, спостерігаючи, як я збираю скляні друзки.
— Вибач, я не хотіла. Сама не знаю, як воно вийшло.
— Руки не звідти виросли, — незле дорікає вона мені.
— Яку зробили батьки, така й дитинка вийшла, — удавано зітхаю я й розводжу руки в сторони.
— Іди вже! Поклич Солю, нехай вона накладає в банки зелень та огірки, а все інше сама зроблю.
Соля, як завжди, зачинилась у кімнаті й щось скрипить на скрипці. Вона мовчки кладе інструмент на стіл, робить це так, ніби в її руках найцінніша річ у світі. Я жодного разу не торкнулася скрипки. Мені здавалося, що візьми я її в руки, то не тільки смичок переломиться, а й струни порвуться. Соля йде на кухню, де на шести квадратних метрах ніде розвернутися й парує так, як у бані.
До нестями хочу почути голоси моїх пташеняток! Телефоную Ірині, вона втішає:
— Не хвилюйся ти так, дівчаткам у нас подобається. Ходимо гуляти в парк, на атракціони, воджу їх у кафе, на дитячі майданчики.
— Дякую тобі, Іринко!
— І тобі нема чого там робити. Приїжджай до нас, якось потіснимося, знайдемо тобі місце. Перечекаєш обстріли й тоді повернешся.
— Спасибі за запрошення, але справді я не можу приїхати. Дай слухавку Лізі.
— Альо! — чую тоненький рідний голосочок, і щемом наповнюються груди. — Хто це?
— Лізонько, пташечко, це твоя мама. Як ти там, сонечко?
— Добре. А коли ти до нас приїдеш?
— Незабаром, моя ластівочко. А як там Мариночка?
— Вона мене не слухається, — жаліється Ліза. — Не хоче сама застібати босоніжки, каже, що не вміє, а я знаю, що може, але не хоче.
— Ти їй допомагай, ти ж старшенька.
— Я їй так і кажу, але вона все одно не слухається, каже, щоб не командувала.
— Можеш дати їй слухавку?
— Даю.
— Мамо, я скучила за тобою! — чую одразу від молодшої доньки.