Він мовчить, і це зрозуміло: у мене зброя, проти неї не попреш. Мені більше нічого сказати. Мовчки віддаю документи, бажаю щасливої дороги. Здоровило запхав своє тіло в машину, а я нахилився до його вуха й сказав:
— Повертайся, коли перестане гриміти.
Я розумію, що війна незабаром заговорить голосом вибухів і тут, але морально вже готовий. Мати часто плаче.
— Ніколи не думала, що почнеться війна, — увесь час повторює. — Чому нам не дадуть спокійно жити? І що тепер із нами буде?
Заспокоюю її, як можу, але реально розумію, що бойові зіткнення можуть бути й тут, у мирній Первомайці.
Юрко вже кілька днів намагається нас зібрати докупи й попити пива. Коли нарешті така змога з’являється, бачимо, що наша улюблена кав’ярня зачинена.
— Та й магазинів багато вже не працює, — каже Юрко. — Підприємці повтікали. Ось і показала війна справжні обличчя: одні стали на захист міста, а зрадники накивали п’ятами.
Ми йдемо до іншого закладу, знаходимо вільні місця за столиком, замовляємо пиво. Прохолодний напій смакує в таку спеку, тож помаленьку п’ємо й неквапливо розмовляємо. Хлопці підколюють мене, жартують наді мною та Любою.
— Яка вона в ліжку, Женько? — хитро всміхається Антон.
— Я ж не питаю про твою пасію, — відказую я.
— А що моя? Вона досвідчена, а ти Любу відхопив незайманою чи вже бе-у?
— Тобі нема про що поговорити?
— Є. — Антон стає серйозним. — Чули, що творять айдарівці? Віджимають машини, люди вже не знають, куди їх ховати. А що? Самі голі й босі, тож треба хоча б якусь техніку мати, от і лютують, прикриваючись тим, нібито в сєпарів забирають.
— Кажуть, що дівчат ґвалтують, — додає Юрко. — Не знаю, наскільки правдиві такі чутки, але від наших жінок чув, що й хлопчиків ловлять, ґвалтують по черзі, а потім кудись дівають трупи. Невже дійшли до такого?
— Диму без вогню не буває, — каже Антон.
— Ще чув від батьків, що айдарівцям їсти нема чого, тож і в цивільного населення харчі відбирають, і магазини «чистять» по повній.
Ми допиваємо пиво і йдемо по домівках. Проходимо повз будинок Антона, і він просить нас зачекати.
— Я швидко! — каже й біжить додому.
За мить повертається із сяючим обличчям. Він простягає мені сумку з довгим ремінцем.
— Женько, це тобі! Знаю, що ти давно хотів його мати.
— Що це? — Беру до рук сумку.
— Фотик! Тобі такий і не снився!
Я ошелешений стою в позі «замри». Антон не працює, козаки не отримують нічого за свою службу, тож звідки він у нього?
— Де ти його взяв? — питаю.
— Ну не купив же! — радісно всміхається.
— Украв?
— Та ні! Просто забрав у людини, якій він не потрібний.
— Та поясни йому вже! — втручається Юрко.
— Гаразд. Забрав в одного укра. Був тут один активіст-майданівець, а потім дременув так, що все своє добро полишив. Ми там із хлопцями трохи пошастали, я взяв додому настінний годинник: сподобався дуже, сестрі — ковдру синтепонову, майже нову, а тобі ось фотик у подарунок.
— Щойно говорили про айдарівців, — нагадав я йому. — Ми також такими стаємо?
— Ну ти порівняв! Я забрав у нашого ворога, а не в простого жителя.
— Значить, «грабуй награбоване»[6]? Ні, друже, мені не треба такого фотика! — кажу я йому й повертаю сумку.
— Хотів як краще! — Антон ображений.
Він дістає цигарку й курить, пускаючи великі клуби диму.
— А хочеш, я собі цей залишу, а тобі свій «Nikon» подарую? — він знову засвітився радістю. — Справді, краще я тобі свій віддам. Він не такий крутий, як цей, але справно працює. Постійте, я миттю!
Не дочекавшись від мене відповіді, Антон біжить додому.
— Я ж не встиг і рота відкрити, — кажу я Юркові.
— Ти ледь його не образив, — зауважує він. — Візьми подарунок, не ображай друга.
— Добре, — зітхаю я.
Стільки часу минуло, а я нічого не знала про долю хлопців із нашої ДРГ[7]. Із Сашком заради безпеки зустрічалися рідко, та й запитувати я не мала права. Сказати, що була стурбована їхньою долею, — нічого не сказати. Від їхньої роботи залежала участь кожного з нашої шестірки. Коли один погорить, то всім доведеться згортати свою діяльність, а я мала намір зробити свій внесок у звільнення міста. Чомусь завдання збирати матеріали про пересування та кількість ворожої техніки та чисельність бойовиків мені здавалося не надто важливим. Хотілося чогось більшого й дієвого, але було розуміння, що в нас усе ще попереду. Ігор Максимович казав, що в нашої групи незабаром буде перше оперативне перевірочне завдання, і я напруженно очікувала.
6
«Грабуй награбоване» — політичне гасло в Росії 1918 року, російська калька марксистського терміна «експропріація експропріаторів». Вислів Леніна в промові 24.01.18 р.